загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Стаття МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
Громадсько-політичне життя Чернігова 1905 року та відображення його у новелі М.Коцюбинського "Він іде!"

Бурхливе громадсько-політичне життя початку XX ст., реальна дійсність були джерелами новелістики М.Коцюбинського тих часів. Революційні події 1905 – 1906 років., мов грім з ясного неба, впали на сонне й тихе губернське місто Чернігів, на такий собі винниченківський "Сон – город", розворушили й уяскравили його "безбарвну міську нудоту". Відтоді М.Коцюбинський дедалі частіше звертається до життя Чернігова, його суспільно-політичних явищ та постатей як до предмету художнього зображення, реалізації авторської уяви. Такі твори письменника, як "Сміх", "Він іде!", "Невідомий", "Persona grata", "Intermezzo", "Коні не винні", "Подарунок на іменини" увічнили бурхливі революційні події, які відбувалися в Чернігові, серед яких чи не найпомітнішми були чорносотенний погром, який відбувся наприкінці жовтня 1905 р., та замах на губернатора Хвостова на початку січня 1906 р.

Новела письменника "Він іде!" є яскравим відбитком, художньо-творчою трансформацією тієї однієї з найтрагічніших революційних подій – чорносотенного погрому. Точну дату цієї події фіксує одна з київських газет – "Киевское слово" – у статті "Черниговские "отцы" и народная милиция": "Кровавые дни 17 – 18 октября в Чернигове, дикое, жестокое избиение мирных граждан и полицией, и войсками, а затем ужасный еврейский погром

23 октября при явном содействии полиции, войск и открытом попустительстве высшей административной власти, выдвинули на первую очередь вопрос о народной милиции и охране города" [2, 17 ноября]. Чернігів, за свідченням цієї ж газети, перетворився на арену кривавих подій, які письменник, творчо переосмисливши, зобразив у новелах "Він іде!" та "Сміх": "Над городом повисла черная туча насилия, произвола, грабежа и убийств. Обыватели, – не говоря уже о евреях, с опаской выходили на улицу, никто не был гарантирован за свою "неприкосновенность" и даже за самую жизнь. Лишь черниговским отцам города, по-видимому, жилось спокойно. Они сидели спокойно по своим теплым углам и наслаждались "семейным очагом", их не били казаки нагайками, не избивали солдаты ружейными прикладами, не истезала полиция, не убивали, не томили по тюрьмам, не разбивали их магазинов, не грабили" [2, 17 ноября].

Варто зазначити, що київські газети тих часів, передусім "Киевское слово" та "Киевлянин", дуже багато уваги приділяли єврейському питанню по всій Російській імперії, і зокрема – в Чернігові та селах і містечок Чернігівської губернії (Козел, Алтинівка). Так, "Киевское слово" дає жорстку оцінку, гнівну і експресивну, антиєврейським погромам, звинувачує владу у їх виникненні. У статті "Врачу, исцелися сам" газета викриває фальшивість і лицемірність заяв представників влади про непричетність до погрому: "Наблюдается обычное, возмущающее душу зрелище. Пронеслась волна антиеврейских беспорядков и всевозможные места и лица начинают высказывать сожаления по адресу неповинных жертв, проливать слезы сочувствия, убеждать население, что интересы всех граждан им одинаково дороги... Но эти уверения звучат фальшиво и неубедительно. Глаголят уста, а в сердце пустота, лицемерные соболезнования, крокодиловы слезы! И фарисейским лицемерам отдает от всех этих поучений, проповедей, генерал-губернаторских объявлений и т.д..."

[2, 1 ноября].

У кореспонденції з Алтинівки Чернігівської губернії, вміщеній у рубриці „Провинция", також ідеться про владні інституції, які спровокували погром: „Еврейские погромы устраивают представители старых порядков, среди которых видное место и главное участие в устройстве погромов принадлежит полиции, которой выгодны эти старые порядки, которые хотят задержать освободительное движение, натравливая одну национальность на другую, распространяя с этой целью совершенно ложные слухи и выставляя перед обществом в искаженном виде все освободительное движение. Не евреи виноваты в наших несчастьях; в нашем горе и нужде, а правительство, установившее такие порядки, при которых бедному человеку приходиться пропадать. Выгодные для правительства порядки оно старается сохранить, организуя при помощи полиции черные сотни, производя погромы" [2, 7 ноября].

Матеріал для своїх творів письменник черпав не лише з газет, хоча й вони йому ставали у пригоді, а передусім – із самого життя, із споглядання бурхливої дійсності. Новела „Він іде!" написана у 1906 р., трохи більше, ніж через півроку, після чернігівського погрому, є живим, безпосереднім відгуком письменника, який у ті небезпечні часи не залишався вдома, ховаючись від агресивної, жорстокої людської юрби, а навпаки – йшов на вулиці, аби стати свідком цих кривавих явищ революційної дійсності, зафіксувати найдрібніші деталі погрому, аби потім переплавити цей реальний матеріал у викінчений літературний твір. Інакше жити письменник не міг. В цьому сенс і суть його життя – спостерігати за мінливою дійсністю, за подіями (громадсько-політичними, історичними, мистецько-культурними), які з калейдоскопічною швидкістю змінюють одна одну, за буремними життєвими явищами й процесами.

М.Коцюбинський прагнув завжди бути якщо не в центрі того подієвого життєвого потоку, його активним учасником, то – дуже уважним, зацікавленим і пильним спостерігачем явищ реальної дійсності, які дали поштовх до написання творів на революційну тематику. Письменник завжди мав із собою записник, в який занотовував все побачене і почуте, що збуджувало його творчу уяву. Дочка письменника свідчила про цю його особливість глибинно фіксувати все ізсередини, звертаючись до новели "Він іде!": "Ці страшні події (чорносотенний погром. – Я.Я.) відобразив Коцюбинський у творі "Він іде!" Письменник використав у цьому нарисі те, що сам пережив у ці страшні години, бо, не дивлячись на умовляння родини, не міг сидіти вдома. Його тягнуло на вулиці, повні небезпеки" [3, 143].

У творі автор детально змальовує еволюцію погрому – від його зародження до безпосереднього бурхливого прояву, від багатолюдних єврейських зібрань на площі, розмов про майбутній погром, від таємних нарад "в хаті старого шохата Абрума" [1, 248] до самого факту жорстокого дійства, від початку погрому і до його емоційного апогею, від пророцтв сліпої єврейської ясновидиці Естерки і до безпосереднього здійснення її передбачень.. Тож М.Коцюбинський змальовує цю реальну історичну подію у розвиткові, передусім – психологічно-експресивному, черпаючи із джерел справжнього життя, реальної дійсності. Так, чутки про погром, який мав відбутися вслід за церковною процесією, в день християнського свята, після молебня на честь царя, ширились по всій окрузі і хвилювали не лише євреїв, а й українську свідому інтелігенцію. Дочка письменника Ірина зазначала: „Родина Коцюбинського не стоїть осторонь цих подій. Батьки збирають серед співробітників статбюро гроші для дружин самозахисту. Віра Устимівна разом з прогресивними діячами Чернігівщини бере участь у засіданні, що відбулося у 20-х числах жовтня 1905 р. на квартирі Туровського напередодні погрому. На захист єврейського населення була викликана селянська дружина з села Локнистого" [3, 142]. Проте у творі про цю активну опозицію громадсько-політичних діячів, інтелігенції місцевій владі автор не пише, він показує погром ізсередини, з глибини, очима єврейського люду, тих, хто постраждав через агресію чорносотенців.

І.Л.Шраг, відомий адвокат, земський гласний, член міської управи, голова української фракції у 1-й Державній Думі Росії, який щиро вболівав за права і свободи чернігівців, незалежно від їх національних, етнічних ознак, був у самому вирі тих буремних історичних подій. В „Автобіографії" він дуже детально занотовує всі важливі історико-політичні події Чернігова. Зокрема, пише І.Шраг і про перебіг чорносотенного погрому, активним противником якого він був, стояв біля витоків антипогромного протесту. Ось як він згадував про схвильованість чернігівської інтелігенції напередодні погромів: "Почалися мітинги: в залі думи, в ремісничій школі, в театрі, були мітинги соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, представників різних течій та напрямків; майже щодня одбувалися "мітинги". Та не довге було їх життя. Почалась поголоска, що з дня на день громитимуть євреїв; казали (це була правда), що поліція запрошувала на певний день селян прибувати в город; настали сумні часи. Почали збиратися на приватні наради представники земства, міста, представники старішої інтелігенції, лікарі, адвокати; обговорювали, що і як робити з приводу погрому, що ось-ось має одбутися; зверталися до губернатора, але той запевнив, що погрому не буде..." [4, 133]. Цю непевність М.Коцюбинський уважно, проникливо фіксує у творі: "Найгірше було те, що ніхто напевно не знав, чи одмінять процесію з образом спаса, яка мала відбутись завтра по церковній відправі" [1, 247].

Автор глибоко занурюється у світ передчуттів єврейської громади перед наближенням майбутнього лиха, зображує всі її страхи, емоції, хвилювання: "Про се (майбутній погром. – Я.Я.) з тривогою говорили в містечку, і крамарі, забувши за покупців, лишали свої крамниці на Божу ласку, а самі збирались купками на майдані серед містечка. Тут притишеними, таємничими голосами, тривожно озираючись навкруги, переказували одні другим про якихсь непевних чужих людей, що з'явились недавно в містечку, про чорносотенних панків, які були б раді погромові, та про те, що їхні "пуриці", багатші купці, ще зрання почали тікати з містечка з своїми жінками й дітьми" [1, 247].

Передчуття лиха завершилось його втіленням у життя, здійснились всі найгірші страхітливі передбачування-підозри – погром відбувся. Ось як пише про початок погрому І.Л.Шраг: "Нарешті, сам губернатор (Хвостов) упорядив погром; в жовтні, не пам'ятаю якого дня, здається 24 чи 25 ("Київське слово", як вже було вище сказано, свідчить про 23), у губернатора була нарада різного "начальства" з приводу того, як запобігти "нарушенію порядка", і от саме тоді прийшла до губернатора юрба, з самого складу якої було видко, що од неї чекати. Вона прохали губернатора йти разом з ними на Соборну площу і там одправити молебня за царя. "Начальство" згодилося, і по вулицях Чернігова потяглася процесія: напереді якийсь хуліган ніс царський портрет; за ним губернатор і інше "начальство", далі всякі чорносотенці, босяки, хулігани; на кінці відділ солдатів з рушницями. Як тільки процесія увійшла до головних вулиць, затріщали шибки в єврейських домах та крамницях; процесію це не спинило, вона дійшла до собору і почала правити молебня, а в городі почався вже справжній погром" [4, 133-134].

Початок погрому і його подальший розвиток (І.Шраг про це не згадує) дуже виразно, детально і яскраво описано у спогадах свідка тих подій – громадсько-політичного діяча М.Ковалевського "При джерелах боротьби". Будучи на той час гімназистом, він спостерігав антисемітський погром із вікон дворянського пансіону: "А це було так... Десь коло години 11 побачили на Соборній площі, на якій стояв наш пансіон, юрбу людей душ 300, які вимахували руками і щось кричали. Верховодив цею юрбою відомий в Чернігові чорносотенець грек Александров... Він з кількома людьми вийшов із священиком і дяком, несучи аналой. Потім поставили аналой перед собором на площі і священик відслужив молебня, після того Александров виголосив патріотичну промову. Після молебня священик повернув до собору, а юрба почала кричати: – "Бей жідов!". Якраз під цю хвилю недалеко площі проїздив візник-жид. Юрба кинулась на нього і почала бити. Це був сигнал до погрому жидів у Чернігові. Юрба вривалась у жидівські помешкання, била переляканих жидів, вибивала вікна і нищила все, що попадало під руки" [5, 68].

Цю процесію на честь християнського свята, під якою маскувався жахливий руйнівний погром, нищівна агресивна чорносотенна сила, письменник змальовує у новелі з виразним гнівливо-саркастичним забарвленням: "То йшла процесія. Тисячі ніг толочили землю, тисячі тіл колихали повітря, лопотіли на волі корогви, і грубили, нелюдськими голосами ревіли гладкі попи, як з бочки, а довгі коси їх, розмаяні на вітрі, тріпались по цупких золотих ризах. Високо над ними хмурилось зчорніле лице убогого спаса, що ледве витикалось із кованих багатих риз, важких і незручних. І грали славу дзвони, і співали її од повного черева грубі попи"

[1, 255].

Початок погрому М.Коцюбинський інтерпретує по-своєму, художньо трансформує реальні історичні факти. Він показує погром очима шохата Абрума: "То серед тиші впали на голову дзвони і побігли по місту з вискоком й реготали. Од майдану щось тупотіло і чувся крик: "Вже йде!... вже йде!..". Може, там бійка, може, там кров... Він нічого не знав. Може, там ріжуть, грабують... Він тільки тямив, що все круг нього заворушилось і якась сила раптом вхопила його, що його з усіх боків штовхають, що над ним важко дихають, що він біжить і чує довкола великий тупіт ніг, і чує у грудях, як скаче серце" [1, 254]. Абрум щиро вболіває за свій народ, він "не може бути свідком народного лиха", бо надзвичайно сильно відчуває "той крик розпуки, що глибоко таївся в серці його народу, боячись навіть вирватись звідти" [1, 253]. Але, коли нарешті стався погром, він, як і більшість євреїв, тікає з міста. Залишилася лише сліпа Естерка, "яку забули взяти з собою" [1, 254]. У словах її, сповнених страхітливої погрозливості, втілюється вся глибока трагедія її народу: „... Він іде!.. Він іде!.." [1, 255].

І.Коцюбинська зазначала: „Не дивлячись на вжиті заходи, погром вибухнув. Дзвонили дзвони, мов на пожежу. Темна тривога, неспокій огортали місто. Ночами на вулицях чувся чийсь одчайдушний зойк, гупання важких чобіт. Вітер крутив у повітрі пір'я з розірваних подушок. Погромниками було забито й поранено кілька чоловік, в тому числі сина Туровського" [3, 143].

У спогадах про батька дочка письменника пише і про активну підготовку єврейської молоді, як і всіх свідомих громадсько-політичних діячів Чернігова, до протистояння чорносотенному погромові: "Прогресивні кола Чернігівщини, зокрема молодь, старанно готували свої сили до боротьби з цими хуліганськими вихватками темних сил реакції. Збирали кошти на придбання зброї для гуртків самозахисту. "Єврейська молодь в післяобіденний час на човнах переїздить через річку Десну і в урочищах Полковниця та Гармашня проводить вправи з стрільби з револьверів...", – читаємо в жандармських донесеннях" [3, 142]. Про це йдеться і в новелі – візник Йосель свідчить: "Молодь поклала оборонятись, що вона буде стріляти – і – витяг перед себе батіг, як револьвер, – жах стулив всім уста, і білі бороди, немов зів'ялі, упали на груди" [1, 248].

Перебіг і закінчення погрому Коцюбинський не зображає. І.Л.Шраг також не описує деталі чорносотенного побоїща, зазначаючи: „Картину погрому і умови його нема чого нагадувати: вони повсюду були однакові і добре відомі" [4, 134]. І.Шраг вважав, що „погроми робилися з участю, а часом з ініціативи і по наказу уряду" [4, 135] (на цьому акцентує, як вже було сказано, і газета „Киевское слово"). Ось як він описує завершення погрому:: "Насамперед я поїхав до міської управи, гадаючи, що там щось роблять, але там я нікого не знайшов. Обурений всім, що бачив і що чув, я поїхав на телеграф і одіслав телеграму Вітте, приблизно такого змісту: "Губернатор ходит по городу и служит молебни, в городе полный погром, необходимы экстренные меры" [4, 134]. І.Л.Шраг досяг мети: "Чи дякуючи телеграмам, чи через щось інше, город було оддано "в ведение военного начальства", поставлено було повсюду солдатів, і без всякого надужиття погром спинився" [4, 134].

Щоб яскравіше відобразити ментальність єврейського народу, його культуру, етнічні ознаки і особливості, М.Коцюбинський "розпитував приятеля, лікаря Андрія Марковича Утєвського, запитував назви свят, обрядів, цікавився побутом єврейського народу" [3, 143]. Наслідки відповідних консультацій виявилися в новелі "Він іде!", зокрема, й на лексичному рівні ("рош гашону", "шохат", "мезуза").

Загалом у новелі зображено психологію і експресію погрому, що тільки розпочався, і дуже яскраво, детально-діткливо змальовано, як дійство християнського свята разюче-контрастно перетворюється у жахливу руїну, як під Божественним благословенням, церковними уставами святості чорносотенці, місцева влада намагались прикрити й приховати свою антирелігійність, антиморальність і антигуманність.

 

Література

1. Коцюбинський М. Твори: В 7 т. – Т. 2. Повісті і оповідання. – К.,1974.

2. Киевское слово. –1905.

3. Коцюбинська І. Спогади і розповіді про Михайла Коцюбинського. – К., 1965.

4. Шраг І.Л. Автобіографія // Наше минуле. – К., 1919. – №1/2.

5. Ковалевський М. При джерелах боротьби. – Інсбрук, 1960.



загрузка...
Яndex
 
загрузка...

...