загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Стаття ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Барокова традиція використання оніричних елементів у поезії Тараса Шевченка

Сучасні науковці досліджують художній твір у найрізноманітніших ракурсах, зокрема, й за допомогою оніричної аналітики, про популярність якої свідчать роботи останнього часу, згадаймо хоча б, збірник наукових праць "Онірична парадигма світової літератури", дослідження про функцію снів у письменників-романтиків [1; 2; 10; 25], працю А.Макарова "П'ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: нариси з психології творчості" тощо. Тетяна Бовсунівська, спираючись на праці Грофа, вказує, що основу онірокритики становить дослідження холотропних станів за літературними текстами як художніми свідченнями присутності ірреального [1]. Використовуючи теоретичні засади онірокритики, спробуймо зіставити оніричні елементи у творах українських барокових письменників і Тараса Шевченка, і простежити типологічні паралелі трактування образу сну в бароковому та романтичному тексті.

Мотив швидкоплинності, марності людського життя – один із найбільш частовживаних барокових мотивів, – у художніх текстах того часу знаходить відображення за допомогою поділу провідного мотиву на низку взаємозалежних: приреченість людини на муки і страждання, обумовлена першородним гріхом; страх перед завтрашнім днем і заклик миритися із недосконалістю світу; ілюзорність життя; пошуки сенсу існування; смерть як перехід у вічність тощо. Характерно, що письменники здебільшого послуговуються відповідними образами, притаманними європейському бароковому мистецтву (разом із використанням античності): всепоглинаючий час, людина – подорожній, світ – торжище, ярмарка, долина сліз, театр, життя – сон, павутина, блискавка, масив мариністичних топосів: море, корабель, пристань, буря, корабельна аварія тощо, мандрівка тощо. Розмаїті мотиви у творчості письменників органічно поєднуються, а інтерес до зазначених мотивів та до образу серця зумовлюється не лише традиціями жанрових модифікацій, а й історичними подіями, свідком яких доводилося бути авторам барокової епохи. На тлі розгортання картин реального життя, наснажені вболіванням за долю своєї країни, письменники поглиблюють звучання філософських та релігійних мотивів

Барокові письменники часто послуговуються зіставленням "життя – це сон", оскільки проблематика філософії бароко була певною мірою проблематикою онтологічною, і тому твердження "життя є сон" є спробою абсолютизації і життя, і сну [12, 222; 22, 85]. Сон, який відбирає час від важливих справ, водночас є і сам частиною життя людини: "Половину людського життя забирає сон і щоденний відпочинок , не мала частина дитячого й молодого віку відходить даремно, а залишок наших років пропадає в клопотах, земних турботах і марних надіях. І взагалі крапка і термін нашого життя настільки малі, що воно може бути порівняне хіба що з ночівлею на якомусь неспокійному заїжджому дворі, з якого бідна людина рада б швидше вибратись" [16, 115].

Формула – "життя – це сон", на думку дослідників, якоюсь мірою спрямована на певне виправдання життя, чи навіть на доведення того, що життя взагалі є, існує [12, 222]. Вислів, який своїм походженням сягає античності, в барокових письменників часто застосовується для показу ілюзорності, несправжності буття людини. Неприємності цього життя, випробовування потрібно сприймати так, наче вони наснилися у короткому сні, який є сходинкою у вічність [див.: 20, 31].

Д.Наливайко, говорячи про мотив "життя – сон" як про корелятивний домінуючий умонастрій у літературі бароко, посилається на "Есе" М.Монтеня. Останній робив висновок про гетерогенність життя і сну: "Оскільки наш розум і наша душа сприймають ті фантазії й думки, що народжуються вві сні, як і ті, що чинимо, коли не спимо, то чому б не допустити, що наші думки й наші вчинки є своєрідним сонним маренням, а наше неспання – якимось різновидом сну" [11, 14]. "Театралізована християнська проповідь" – так характеризують деякі дослідники драму Педро Кальдерона "Життя – це сон" [15, 39 – 40], яка була покликана навернути грішників на шлях істини та доброчесності. Герой цієї драми у монолозі висловлює сентенцію "…все життя – це лиш сновидіння, а сновидіння – тільки сон" [3, 6].

З цієї, поширеної у добу Бароко, формули Тезауро прокладав місток до іншого порівняння життя: "життя – це театральне дійство", такого закономірного для епохи, людина якої захоплювалася сценою та театральними видовищами [4, 3]. Однак трактування життя як театрального дійства не було новотвором барокової епохи, дослідники вказують, що ще Іоанн Златоуст порівнював світ з "позорищем" (театром), життя – з "ігрищем"(сценою), а людей – з акторами в масках ("лицеподобіях") [4, 3].

Шляхом до вічності бароковий письменник вважає земне життя людини, незважаючи на всі вади останнього: "…коль ни говорят, что она (жизнь) кратка, как явленія воздушныя, суетна как сон и мечта; что она сущая война на землѣ, ссылка, род скитанія в пустыни, гдѣ обитает скука и воздыханія: но все она жизнь, все она дар Божій и благо наше, имѣет свою цѣну, отраду, выгоды, награжденія. Все она стезя и преддверіе вѣчнаго живота. Она явленіе, но являющее нам Бога и славу Его. Она сон, и тѣм лучше, что непріятности ея так протекают, будто снились. Она война, но ея конец, побѣда и вѣнец. Она ссылка, но милая нам непремѣнным возвращеніем в наше отечество. Она и странствованіе, но за ним обѣтованная близко земля, гдѣ царствуют радости, гдѣ вселяется с своими Бог" [21, 31].

Підтверджується думка про скороминучість, ілюзорність життя і у "Віршах на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича [18], завдяки порівнянню зі сном:

"… На смерть немає ліків – все одходить Богу!

Мов тінь і цвіт, сон, трави – всі зів'януть мають,

Як народились голі, голі умирають [18, 608].

"Хай би знали, що світу і честь, царська слава,

І багатство минають, як тінь, сон і пара" [18, 610].

"Хоч яка б охорона царя оточила,

Хоч яка стрільна зброя його сторожила, –

Та візьме з-поміж варти, як ляже поспати,

Про кончину так мало у сні вміють дбати" [18, 613].

Таке використання образу сну тим паче не є випадковим, якщо зіставити названий вірш із іншими творами Касіяна Саковича, зокрема із його ж трактатами. Автор висловлює думку, що сновидіння – це частина аналітичної діяльності мозку, і зауважує, що "не належить шляхетному розуму більше витрачати часу на сон, ніж на свідоме життя, бо ж сон є якоюсь подобою смерті." [17, 247].

Т.Бовсунівська, розглядаючи сни Шевченка, пише, що вони мають певну динаміку змісту, поступово "соціологізуються", змінюються [1, 19]. Закономірним цей процес є і з іншої точки зору, якщо розглянути "сни" як твори, що пов'язані між собою певним літературним прийомом або тими чи іншими образами-символами. Ми бачимо, що використані Тарасом Шевченком образи є безпосереднім продовженням функціонування літературних прийомів та засобів , переосмислених у річищі романтичної естетики. Мочернюк Н.Д. акцентує увагу на необхідності розмежування термінів "несвідоме" і "підсвідоме", роблячи висновок слідом за М.Цветаєвою), що необхідно "враховувати і специфіку романтичного хронотопу, який "засновується на постійній антиномії часового і вічного, посейбічного і потойбічного"…" [10, 8]. Науковець також розглядає особливості художнього викладу сновидіння в поетиці романтизму, групуючи випадки використання сновидіння як елементу художньої структури. Застосувавши такий розподіл до снів Шевченка, можемо не лише виявити певні закономірності використання письменником-романтиком сновидінь, але й простежити зв'язок із попередньою літературою. Н. Мочернюк групує випадки використання сновидіння як елементу художньої структури у такі типи: зображення власне сновидіння (показ або розповідь про сновидіння персонажа), змалювання перехідного стану сон/ява, застосування поетики сну у змалюванні яви, окремо вчена досліджує функцію сновидінь у Шевченка щодо соціально-історичної проблематики. Очевидною є відповідність окремих випадків використання елементів сновидінь та образу сну як різних типів елементів художньої структури текстів у поетів-романтиків до барокової поетики. Різнопланове залучення сну та сновидіння в структуру поезії Шевченка втілюється як за допомогою вживання відповідних дієслів, що характеризують стан між реальністю та уявою ("сниться, бачиться" [26, 235], використанням "мов", "немов" [26, 26-27], "ніби" [26, 235], або ж за допомогою гіперболічного змалювання свого роду картин, побачених здалека:

"Гори мої, високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії

Блакитні здалека" [26, 29]

У барокових текстах сни виконують різні функції, але найчастіше – пророчу, застереження, близьку до того, що виконують сни, які використовуються у Біблії. Так, у творі Петра Могили "Сон черниці Костчанки", вміщеному в "Сказаннях про чудесні і визначні явища в православній церкві" [9] розповідається про сон, що його бачила у святий четвер одна із латинських інокинь, родичка княгині ярославської. Видіння, у якому являвся "добровидний і світлоносний муж" [9, 92] жінка бачила тричі, аж поки повірила у його правдивість, а відтак переконалася у істинності віри православної. Пророче сновидіння використовує і Тарас Шевченко у поемі "Княжна", але вже задля поглиблення розкриття світської проблематики:

"А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

- Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси –

Посічуться…" [26, 19-20].

Послуговуються барокові письменники і такою фігурою мовлення як "видіння". За визначенням, що подається у риториках, суть "видіння" полягає в тому, що замість простої розповіді про справи минулого, письменник вживає теперішній час і описує все так, ніби воно відбувається безпосередньо на очах у слухачів [13, 168]. Прикладом може слугувати хоча б така картина з Євангелія від Матвія, змальовану Іваном Левандою саме у формі "видіння", де автор і слухачі перебувають у центрі новозаповітних подій: "Хочу видѣть чертог, в котором родился Царя небеснаго Сын; ведет меня Евангелист Лука в старый и темный вертеп. Покажи мнѣ, любезный предводитель, золотыя пелены новорожденнаго Сына Царева! Он показывает мнѣ убогой Дѣвы небогатые полотенца колыбель! Он показывает мнѣ из лозы соплетенныя ясли : а сдѣлала сіе Божія Правда тому, кто с тѣм за чужіе грѣхи взялся, чтоб грѣшника небесными сокровищами обогатить. Слышу разительный не вдалекѣ происходящій вопль, и не знаю, куда смущенный старик навьючивает своего осла? Вопль сей толкует мнѣ Матвій, есть вопль Вифлеемских матерей, которых сиротит Иродов меч, меч невинною дѣтей их кровію обильно напаяемый (Матв.II, 16); смущенный Іосиф во Египет бѣжит, спасая жизнь первенца Пречистыя (Матв. II, 14)…" [21, 53 – 54]. Технічно вживання теперішнього часу в цьому уривку автором вводиться за допомогою вживання займенників "я", "мені", а посутньо це виявляється на рівні персонажів: автор – співучасник подій, спілкується із євангелістом Матвієм.

Подібні прийоми використання видінь притаманні і бароковим авторам, і для письменників-романтиків, особливо помітно це в поезії, коли використовується фантасмагоричні видіння ширяння у піднебессі. Таке видіння, сприймання світу з висоти пташиного польоту бачимо вже у віршах І.Орновського, який подає уявні картини подорожі за парнаські пороги [14, 649]. В подальшому автори досить часто використовують поєднання холотропних станів та поетичного мистецтва, більше того, у поетиці Митрофана Довгалевського однією з настанов щодо написання ліричних творів є така: "Десятий спосіб: якщо поет пише, що він завдяки якомусь невідомому був спрямований або піднесений до небес і не знає, де він, що говорить, що бачить." [5]. Отже, очевидно, що літературний прийом, яким виступає ширяння за хмарами у М.Довгалевського, є передтечею оновленого у романтичній естетиці польоту за хмари, духовного піднесення над світом буденним. У Шевченкових "Снах" бачимо не лише емоційну проекцію нездійсненного в житті, символічну копію мрії, як вважає Т.Бовсунівська [2, 6], але й використання апробованого бароковою поетикою прийому "пташиного" сприйняття світу задля осягнення його цілісної картини.

М.Задорожна [6, 35-36] теж вказує на те, що у поемі "Сон" Шевченко являє нам свою концепцію сприйняття світу, а саме об'єктивовану модель сприйняття світу в цілому, точний аналог реальності. Окрім цього, відтворення сновидіння як художній прийом дозволяє "осягнути творчість і творчу особистість митця, ту добу, що постає рушієм, чинником його поетичних візій і роздумів" [6, 51]. М.Сумцов свого часу подавав таку думку у праці "Сны Т.Г.Шевченка (Къ психологіи художественнаго творчества)»: « можна бути впевненим, що і всі його поезії, озаглавлені «Сон» – були дійсно породжені його сновидіннями, і скрізь, де в його поезіях мовиться «мені наснилося» – дійсно так і було, тобто поетичний сюжет є відображенням сну» [Цит. за: 19, 144]. Попри таке зауваження, можемо стверджувати, що сновидіння як засіб сатиричного відтворення дійсності у творах Тараса Шевченка використовуються свідомо і в традиційному ключі.

Л.Ушкалов показує, як поетика Шевченкових творів співвідноситься із бароковими літературними формами. Зокрема, вчений стверджує, що усталену риторичну схему окреслення екзистенційного вибору "того вабить те, того – те, а от мене втішає це", на якій засновується філософічний початок комедії "Сон", поет уперше надибав у сковородинській псальмі "Всякому городу нрав и права" [24, 198-199]. Богдана Криса зауважує, що у Симена Климовського у розділі "Про правду" постає жахлива картина "мертвого царства, яка нагадує пізніші петербурзькі місця з поеми "Сон" Тараса Шевченка:

"(Цар) без правди єсть мертвий , недѣйственний:

а ще мнится и в живших образом явлений

отвнѣ тѣла, но внутр сий весь трупом согнимий:

нѣсть в нем душѣ правди, лежить в гробѣ стлѣлий.

А ще ж глава мертва, мертви всѣ и уди:

егда цар мертв, мертви всего царства люди". [7, 73]

Наведені паралелі та інші виокремлені нами співвіднесені вживання образу сну та використання сновидіння як художнього засобу творення структури тексту дають підстави розглядати продовження барокової традиції використання образу сну та сновидіння у творчості романтиків, зокрема, у й Тараса Шевченка. Чітко простежується лінія використання сну-польоту як унаочнення масштабної картини світу-театру, схеми екзистенційного вибору, запозиченої з барокової традиції. Дослідження таких паралелей у вживанні образів та мотивів у барокових текстах та творчості романтиків видається перспективним не лише у сфері онірокритики, але й за допомогою віднаходження інших типологічних сходжень.

 

Література

1. Бовсунівська Т. Достовірність онірокритики та її постмодерні стратегії // Сучасні літературознавчі студії. Випуск І. Онірична парадигма світової літератури. Збірник наукових праць. Гол. Ред. В.І.Фесенко. – К.: Вид.центр КНЛУ, 2004. – С.14 –22.

2. Бовсунівська Т. Онірична поетика "Дневника" Тараса Шевченка // Дивослово. – 2003. - №3. – С.3 –6

3. Борецький М. Дон Педро Кальдерон де ла Барка (1600 – 1681). Віхи життя і творчості // Зарубіжна Література. – 2000. – №9. – С.6.

4. Данченко І. Трагічна іронія людської долі. До аналізу ідейно-естетичних засад філософської драми "Життя – це сон"// Зарубіжна література. – 2000. – №9. – С.3.

5. Довгалевський М. Сад поетичний // Слово многоцінне: В 4 кн. – К.: Видавництво "Аконіт", 2006. – Кн.4. – С.226 – 529.

6. Інтеграція позитиву в творчості Шевченка (аспекти символу, аксіології, онтології, міфу, психології і стилю). – К.: "Альтерпрес", 2002. – 232 с.

7. Криса Б. Пересотворення світу. Українська поезія XVII – XVIII століть. – Львів, 1997. – 214 с.

8. Могила П. Сказання. Про чудесні і визначні явища в православній церкві // Слово многоцінне. В 4 кн. – К.:Видавництво "Аконіт", 2006. – Кн.2. – С.79 – 136.



загрузка...
Яndex
 
загрузка...

...