загрузка...
Loading...

Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Стаття ГРИГІР ТЮТЮННИК
 Життєвий і творчий шлях Григіра Тютюнника

«Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить» — творче кредо Григора Тютюнника. Його твори, зовні непоказні, прозорі за стилем, глибоко правдиві, займають особливе місце в радянській літературі 60—70-х років.

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо'. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого,— тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто,— попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей. Мистецькі пошуки Гр. Тютюнника в багатьох моментах визначила його любов до творчості Л. Тол-стого, M. Гоголя, А. Чехова, В. Стефани-ка, А. Тесленка, M. Горького, M. Шолохо-ва, Г. Косинки, певну роль відіграло і юнацьке захоплення C. Цвейгом, E.-M. Ремарком.

Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташан-ский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961.— № 5), в якому з відчутним художнім тактом передано драматизм взаємин персонажів, точно відтворено атмосферу подій.

Після закінчення Харківського Університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963— 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують Новели '«Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».

Нариси «На третьому горизонті», «Бачу!», «Шахтарська зоря», «Віктор» та ін. позначені уважністю до людей, " добротою й задушевністю, засвідчують спостережливість автора, тонке відчуття слова, вправне володіння і мистецтвом побудови цілого твору, і дрібною деталлю, схильність до осмислення морально-етичних проблем часу. Вражений розмахом і могутністю промислового виробництва, дивлячись на обриси териконів, він ставить собі тривожне питання: «Чи побачу за ними людину?» Ця тривога залишалась із ним упродовж усього життя, часто визначаючи і кут зору, і поетику його творів.

Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. O. Довженка,— створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.

1966 р. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»), яка була одним із яскравих виявів посилення ліризму у малій прозі, пов'язаного з поглибленою увагою до емоційного життя особистості. Водночас поява збірки стала відповіддю на потребу часу, коли тенденція до «ліризації» прози приводила й до деяких крайнощів (багатослів'я, смислова й художня невиразність тощо), з приводу чого точно зауважував Д. Павличко: «Сподіваюсь, що молоді українські прозаїки писатимуть лаконічніше (роль Стефа-ника, як учителя, буде зростати!), при цьому розпливчасті ліричні плями повинні переходити в залізні силуети характерів, а нудота банальних думок — у свіжий і міцний сюжет. Коротка форма вимагатиме ювелірної фрази і значущого узагальнення» 3. Тематичною основою більшості творів збірки були враження і спогади про зруйноване повоєнне село. «Фактуру» оповідань «Перед грозою», «Сито, сито...», «Смерть кавалера», «Тайна вечеря», «Обмарило», «На згарищі» складають точні штрихи побуту, часом — подібні до акварелей зарисовки щоденного буття. Чи не кожний предмет перетворюється тут на художню деталь, тобто увага до життєвих подробиць стає засобом узагальнення, правдивого зображення обставин дії, розкриття внутрішнього світу людини, в усій його глибині і складності. За деталями, як і за цілими сюжетами оповідань, постають обрії духовності (чи — рідше — бездуховності) людей, тонкощі їх ставлення до життя, їх взаємин. Більше за сторінки описів і роздумів говорить виразний портретний штрих: «У нього великі і трохи сумні очі. Дивиться він завжди на мене так, що наче якби я падав, то він самим отим поглядом мене підхопив би...»

Художнє осмислення долі покоління «дітей__вдйни», спостереження над процесами змужніння, становлення характеру юних громадян країни, яка щойно перемогла фашизм,— це той тематичний сектор, у якому особливо помітне значення зробленого Григором Тютюнником. Письменник умів дивитися на світ очима дитини, що пережила окупацію. В його творах про дітей — таких, як оповідання «Сито, сито...», «Дивак», «Перед грозою», «Тайна вечеря», «Смерть кавалера» та пізніших — «Обнова», повістях «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу» — художнє дослідження здійснюється в багатьох напрямках: від спостережень над формуванням характеру людини, становленням її світосприймання, її моральних принципів, до пошуків можливостей духовного оновлення людства. У радянській літературі повоєнних десятиліть після юних героїв з оповідань M. Шолохова «Доля людини» та В. Богомолова «Іван», кіносценаріїв M. Хуцієва «Два Федори» й Г. Шпалікова «Я родом з дитинства» діти-«підранки» з творів Гр. Тютюнника були найпомітнішим художнім явищем.

Висота моральних критеріїв, чистота й безкомпромісність морального почуття автора та його героїв наче сконцентровані в оповіданні «Смерть кавалера», де вперше у творчості Тютюнника зойком ображеної дитячої душі зазвучало гостре викриття лицемірства, надійно прихованого шкаралупою поважності. Тут з'являється соціальний тип так званого начальника-професіонала — бездушної чиновної машини, вивчення якого в різних аспектах письменник надалі здійснюватиме постійно, на грані драми й гротеску («Обнова», «Поминали Маркіяна», «День мій суботній», «Грамотний» і ін.). У лірико-психо-логічному контексті збірки цей твір вирізняється посиленням драматургічного начала: дія тут розвивається стрімко й напружено, вона і розкриває характери дійових осіб, і одночасно сама зумовлена ними.

Важливі риси стилю Гр. Тютюнника — простота розповіді, розмовні інтонації. Про ліризм збірки можна говорити не лише як про стильову ознаку, а й як про настроєву домінанту, що зумовлює риси поетичності творів, зміст яких увиразнюють пластичні малюнки природи («Дивак», «Зав'язь», «Холодна м'ята», «На згарищі», «Проти місяця», «Печена картопля»). Лаконічні діалоги часом підсилені недомовленістю, за якою криється багатий підтекст. Широко послуговується письменник монологічними формами оповіді, у тому числі внутрішнім монологом, який то наближається до мови автора у «дорослих» оповіданнях, то істотно відмінний від неї у творах про дітей. «Авторський коментар» зведено до мінімуму, описи, пейзажі, зарисовки відзначаються пластичністю, багатством кольорів, звуків, запахів. Проглядають і ознаки тієї тенденції, яку пізніше назвуть об'єктивізацією ліричної прози і яка у найбільш досконалих творах Гр. Тютюнника надасть епічної вагомості його камерним сюжетам, а скромних маленьких (не лише за віком) героїв з їхніми буденними турботами оберне на представників цілого народу. Визначальні риси творчої особистості Гр. Тютюнника обумовлені його світобаченням, яке можна було б назвати драматичним гуманізмом: письменник не просто любив людей — він болісно реагував на все те, що завдає шкоди людській сутності, здрібнює особистість,— звідки б воно не йшло, чи то від зовнішніх обставин, чи від недосконалості або душевної ліні окремих індивідів, які самі ж себе обкрадають і спотворюють. Різна міра завданої шкоди зумовлює досить широкий спектр відтінків — сум, хоч і не безнадійний, тужливість («Холодна м'ята», «Печена картопля»), іронія («Чудасія», «Гвинт»), біль («Обмарило», «Комета»), обурення («Смерть кавалера»), беззастережний осуд («Вуточка», «На перекаті», «Поминали Маркіяна» — зі збірки «Деревій», 1969). У книжці «Зав'язь», як і надалі, співіснують новели різні за настроєм, емоційно багатопланові, наділені світлим життєствердним началом навіть у найдраматичніших сюжетах, які поверховому поглядові здавалися похмурими. Його оповіданням, як висловився Янка Бриль, «...притаманне авторське проникнення в душу героїв, принадне вміння не просто показати людину, а й поріднити її з читачем, заразити читача почуттями героя, зацікавити його гіркою і щасливою долею»s. Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р. «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

У першій збірці визначались основні теми й мотиви подальшої творчості письменника, тісно пов'язані із загальною тенденцією радянської літератури, яка в ці часи наполегливо прагне до філософського осмислення людського буття, заглиблюється у визначальні морально-етичні колізії сучасності. Послідовна правдивість в осмисленні непримиренного протистояння добра і зла породжувала художню проникливість, тобто здатність розгледіти негативні явища в зародку. Визначились (і надалі набуватимуть розввитку) і риси його літературного стилю, композиційна стрункість кожного твору, граничний лаконізм письма при емоційній та змістовній насиченості, влучність, конкретність портретних, мовних, психологічних характеристик, вагомість художньої деталі. Тютюнник створює пейзаж кількома виразними штрихами, причому життя й стан природи в нього тісно пов'язані з відчуттями, настроєм героїв: залежно від авторської мети, природа перебуває то в гармонійній єдності, то в контрасті з ними. Особливу роль відіграють і ритміка кожного твору в цілому й кожної фрази, музика мови письменника, що наближає його прозу до поезії. Перевтілюючись у того, від чиєї особи ведеться розповідь, автор зображує події і весь навколишній світ через сприймання героїв, та й у своїй поз.иції оповідача не намагається триматися дистанції, через власне серце пропускаючи усі болі і радощі героїв.

Незаперечний талант, оригінальний погляд на світ, зріла літературна майстерність митця, як і його схильність «до пластичного зображення характерів та обставин», уміння «виразними деталями передати побутове тло, виявити особливості живої народної мови» були відзначені в загальносоюзному літературному контексті.

У 1968 р «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій», герой якого уособлює етичні й естетичні уподобання письменника, живучи задля вищого, духовного, що творить людину в людині. Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.

Зображення того, як іде малий герой «Облоги» дорогами землі, щойно визволеної від фашистського ярма, насичене глибоким драматизмом, що переходить у трагічність. Написано повість так, як розповідав, бувало, дядько Марко про Харито-нового батька, «повагом, міцно кладучи слово до слова». Всі події та явища подаються у сприйманні підлітка Харитона, який набуває гіркого досвіду в зустрічах з найрізноманітнішими людьми та обставинами Самотній і неприкаяний, він тужить за домівкою і тягнеться до людей — світлих, простих, зрозумілих, людей, у чиїх вчинках він бачить відповідь на запитання: «Навіщо?» Біль за людей, відчайдушний протест проти бруду й антилюдя-ності часом виливаються в нього так бурхливо і незвично, що навіть добрі, чесні люди дивляться на нього як на хворого, та він і сам думає: «Мабуть, у мене таки справді якась хвороба». Душа його була травмована ще до війни (і це показано з усією психологічною переконливістю). Тепер він сам-самісінький на всьому білому світі і бреде, не обираючи напрямку, від села до села, щоб якось проіснувати, прогодуватися. Він здається трохи наївним, але в нього є тверді уявлення про моральні цінності, і вони виявляються сильнішими за всі випадкові впливи.

Безсумнівний зв'язок повісті «Облога» з тим, що пережив автор у далекому дитинстві. Спогади ж героя надають трагедійного відтінку творові не лише своїм змістом, пронизливістю настрою, а й самим фактом їх виникнення — адже то згадує дитина, і згадує про татсе далеке мирне життя... Жорстокі реальності одного з найскладніших періодів у житті країни насичують недитячим болем ті спогади, що, як і тривожні сни хлопця, не можуть заспокоїти його душу, послужити їй захистом від трагедій, породжених війною; вони переплітаються з картинами навколишньої дійсності, взаємопідсилюючи його реакцію на те й друге одночасно. Лаконічно й переконливо зображено все те тяжке й гірке, що доводиться пережити йому, як і дивовижна, не відповідна його вікові спостережливість, уміння розуміти, відчувати нюанси розмови, мотиви поведінки людей, розгадувати їхні приховані думки, його надзвичайна вразливість, здатність перейнятися чиєюсь бідою, чиїмось болем. Драматизм твору підсилюється наявністю світлих моментів на трудному шляху героя, який зустрічається з радянськими бійцями-радистами. Гіркий досвід підказує йому не тільки манеру поведінки, а й недитяче розуміння своїх почуттів при розлуці з цими веселими і сильними людьми, серед яких і військовий поштар, колишній учитель історії, Калюжний, котрий так нагадав Харитонові тата, збирався всиновити його, але загинув,— наче здійснивши болюче передчуття хлопця.

У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий ме-ридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). Розширюється тематичний діапазон творів, звернутих до гострих морал-ьних проблем сучасного життя, досконало відшліфовується автором кожне слово, фраза, сповнена гармонії і мелодійності. Але, як і раніш, незмінні увага до людини, любов до неї, загостреність відчуттів, вразливість автора та його героїв, що миттєво реагують на моральні відхилення, авторський біль за нереалізовані людські можливості, за нездійснені долі. Чого бракує конкретній людині й чого вона шукає чи мусить шукати? Такі питання хвилюють письменника. Далеко не завжди можна знайти відповідь на них, і тому з'являються нотки трагедійності — тієї, яка надає мистецтву особливої сили і, як відомо, буває джерелом оптимізму.

Ровесникові Гр. Тютюнника, митцеві, в чомусь істотному відчутно спорідненому з ним, В. Шукшину, належать слова про те, що без печалі неможливе справжнє мистецтво. Сумуючи з приводу його передчасної смерті, Гр. Тютюнник висловив не лише розуміння особистості цього митця, а й свої уявлення про природ) х-дожньої творчості: «З любові й муки народжується письменник — іншого шлях для нього нема». Його власний художній світ народжувався — з кожним твором щоразу заново — з великої любові до людей і великого болю.

Цілком природний для художнього світу Тютюнника Санько Бреус з оповідання «Дикий» (присвяченого пам'яті Шук-шина) — з тієї самої породи «диваків», котрим цілком чужий будь-який розрахунок, котрі шукають «свята для душі» (і не тільки для своєї), намагаються власними зусиллями створити його, це свято,— не для себе, а для людей; це сучасна модифікація типу «дивака», відомого літературі з незапам'ятних часів. Письменника цікавить особливе в людях — те, шо не одразу видне, але що врешті визначає природу особистості, її індивідуальну та суспільну цінність. В оповіданні «Три плачі над Степаном» люди, віддаючи землі тіло свого односельця, оплакують добру, чесну, працьовиту людину, поряд з якою всім було добре,— турботливого чоловіка, сина й товариша, кращого колгоспного водія. Лише про одне ніхто не згадав, хоч не один знав:' любив Степан, «як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ йде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються...» 9. Цей поетичний світ, який пішов з життя, збіднивши його, краса душі цієї особистості, неповторної й незамінної, дорогі письменникові. Саме такі особистості й приваблювали найбільш його увагу, чи то вічний трудівник Юхим Кравчина («У Кравчини обідають»), чи скромний сторож Данило Коряк («Деревій»), чи безмежно добра бабуся Марфа («Груші з копанки» — цикл «Крайнебо»), яка єдиний сенс свого життя вбачає в тому, щоб робити хоч щось, що в її слабких силах, для людей. Коли її питають, чи не можна тут напитися, чують у відповідь: «Якби не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!» (1, 237). Знайдено влучне порівняння, яке найточніше передає суть усього довгого життя вічної трудівниці: «Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася» (1, 237).

Твори, які складають цикл «Крайнебо», написані особливою, ритмізованою мовою, в трохи незвичному для Тютюнника піднесеному стилі. Це «акварелі», поезії в прозі, щодо яких можна говорити і про вплив поетики Довженка, і про близькість автора до тих самих народних джерел. Ліричний герой, від чийого імені ведеться розповідь у циклі, чи не вперше виявляється невіддільним від образу автора. Саме тут письменник відхиляє завісу своєї творчої лабораторії, свого способу вивчення життя: «Можна б, звісно, розпитати в нього, яке життя прожив, та не хочеться в'язнути до людини, мовчазної і роботящої — соромно, так само, як пити воду з чужого колодязя, не спитавши дозволу в господаря, як стати і послухати, про що шепочуться молодята в саду» (1, 236). Отже, пильні спостереження, трохи фантазії, роздуми на підставі тих спостережень та висновки з них.

Симпатії Гр. Тютюнника, за справедливими словами O Гончара, завжди належать скромному трудівникові, наділеному високорозвиненим почуттям обов'язку перед людьми, тобто совістю. Прагнення письменника показати, як світло їхніх душ опромінює навколишній світ, приводить до поєднання у його творах суб'єктивного та об'єктивного. Ліро-епічна настроєність притаманна оповіданню «Іван Срібний». Про те, як Іван розвантажує вагон, розповідається досить детально, з безліччю цікавих подробиць обстановки, нюансів його настрою. Подих епіки відчувається не в його характері і не у стосунках з людьми (де є І лірика, і навіть шарж), а у способі зображення людини, за якого вона — проста й звичайна — виявляється такою, що їй по силах перевернути гори (нехай спочатку й дощок).

Стиль мислення Гр. Тютюнника, його громадянська позиція визначають і стиль літературного викладу, і авторський погляд, який «просвічується» в кожній фразі. Обираючи найзвичайніші, «найневи-грашніші» ситуації, він створював яскраві, індивідуально неповторні характери,— серед них досить часто трапляються й не «апробовані» літературою. Далека від звичних стандартів (зав'язка — розвиток подій — розв'язка) композиція оповідань «Дивак», «У Кравчини обідають», «Дикий», «М'який», «Бовкун», «Нюра», а в таких творах, як «Іван Срібний», «Син приїхав», «Дядько Никін», «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», «Устим та Оляна», «Кізонька», сюжет вибудовується навколо однієї події, яка, проте, не стає самоціллю, а допомагає з'ясувати сутність людини, вихідні точки її вчинків, її життєву позицію. Цій меті підпорядкований і своєрідний тютюнниківський тип конфлікту, чітко виявленого незалежно від його безпосередньої наявності в художній тканині твору: це, як правило, конфлікт етичний, філософський — між тим, що підносить людину, робить її Людиною, й тим, що людину здрібнює, принижує, сковує, обмежує або й нищить,— і виявлено його щоразу через конкретне, суто індивідуальне буття особистості. Так письменник підносить важливі, актуальні, гострі проблеми у простих розповідях, які, на перший погляд, мають цілком камерний характер. Його твори — серед тих здобутків сучасної літератури, автори яких на вищому етапі людинознавчого пошуку відмовились від спроб творити моделі ідеально-позитивного героя, осмислюючи реальне життя в усій його складності.

Уважний до змін, що відбулися в житті села, нових рис, які виникають під їх впливом у соціальному і моральному укладі нового села, письменник по-своєму, ори-гінально аналізував складну, подекуди навіть болючу, актуальну проблему міграції сільського населення. Він був одним з перших серед тих, хто ще з початку 60-х років замислився над важливістю моральних чинників, без яких навіть найвищий матеріальний добробут не дасть відчуття повноцінності життя. Інтерес його спрямований не стільки до цього процесу (у певний період зумовленого економічними причинами), скільки до його наслідків, впливу на долю і психологію конкретної людини. З неабиякою силою показуючи внутрішню порожнечу Дзякуна («Син приїхав»), що перетворився на раба речей, грошей, письменник не глузує з нього, хоч і не приховує своєї відрази,— він сприймає це як драму, тим серйознішу, що його герой свого становища не усвідомлює, так само, як і ті, хто його оточує.

Шукаючи завжди в людині людину, Гр. Тютюнник уловив тривожні симптоми надзвичайно небезпечної соціальної хвороби: загрозу бездуховності для певної частини робітничого класу (так само, як і для певної частини колгоспників), загрозу зростання міщанської, споживацької психології в нових соціальних умовах, а отже й загрозу відступу від моральних принципів нашого суспільного ладу.

Зміст, внутрішня проблематика творчості Гр. Тютюнника значно ширші за умовне поняття «тема села», яке стало надто популярним у критиці 70-х років. Іван Срібний чи більшість героїв його повістей — жителі міста, але у зв'язку з ними мова заходить про об'ємніші конкретно-соціальні та загальнолюдські проблеми. А в таких оповіданнях, як «Печена картопля», «Оддавали Катрю», частково — «Вуточка», виїзд молоді з села складає лише фабульну основу: тонко й про-никливо зображені взаємини та почуття персонажів підводять читача до роздумів про загрозу втрати теплоти і взаєморозуміння між людьми, здатності їх думати не тільки про себе. Митець робить і дальший крок, показуючи, як суто егоїстичні клопоти не просто відокремлюють людину від суспільства, а й ведуть до моральної деградації того, хто позбавляє себе душевної напруженості, людяності.

То незлостивою, то драматичною, часом із саркастичними нотками іронією пройнято яскраві картини щоденного побуту і взаємин жителів великого міста у повісті «День мій суботній». Глибинна ідея її також полягає в утвердженні моральних цінностей соціалістичного суспільства, чистоти і благородства совісті.

Відчутний і внутрішній протест (при зовнішньому спокоєві розповіді, насмішкуватості) проти здрібніння інтересів людей, які свідомо відгороджуються від великого життя. У повісті знайшли розвиток деякі мотиви та образи попередніх творів Гр. Тютюнника. Так, в образі оповідача — Миколи Порубая — бачимо немало рис чесних і чистих людей, чутливих до нюансів у морально-психологічному кліматі, героїв, позначених рисами автобіографічності; цей персонаж не тільки подорослішав, а й став мудрішим, далекогляднішим. Характер його начальника теж складніший та об'ємніший щодо ти-пологічно близьких йому за соціально-психологічною сутністю від'ємних персонажів з творів «Смерть кавалера», «Обнова», «Поминали Маркіяна» та ін. Послідовне протиставлення життєвих позицій людей совісних, небайдужих,— і дволиких споживачів, пристосуванців, лицемірів; несумісність їх визначає моральну температуру твору, доводиться і художньо опосередковано, і прямим текстом. Певний ухил до публіцистичності в окремих епізодах сюжетно зумовлений і ще більш загострює драматизм того, що пережите й передумане письменником.

На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-кален-дар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. Серйозно і довірливо розмовляючи з малим читачем, автор розповідає йому про звірів як про наших менших братів, про людину, що знає і розуміє життя лісу. Тютюнник не моралізує, не повчає, а це найкращий спосіб переконати дитину, передати їй своє ставлення до світу. Діти мають особливе чуття на доброту й людяність. Історія ж «знайомства» діда Арсена з буслом (умотивована обставинами і правдоподібна) нагадує слова O. Довженка: «Стаю таким добрим, що вже птахи можуть сідати на мою білу голову».

Сюжети дитячих творів Гр. Тютюнника народжені спостережливістю письменника, любов'ю до своїх героїв. Вони будуються як своєрідні діалоги між людиною і природою. Письменник створив важливу для виховання активного мислення дитини ілюзію самостійного бачення і спостереження того, що вона прочитала, зважив і на особливості дитячої психології — від конкретного, образного мислення до емоційності, яка керує життям дитячої душі. Мудра «Степова казка» Гр. Тютюнника допомагає дитині зрозуміти, а отже й полюбити світ живої природи, осягнути складності взаємин тварин — а через них і людських взаємин, виховує уміння керувати своїми вчинками, стримувати примхи.

Повість «Климко» (1976) написана на тому самому матеріалі, що і «Облога», дещо подібна до неї композиційно, однак має свої істотні особливості. Сюжет в обох творах будується «нанизуванням» епізодів — зустрічей головного героя з різними людьми. Але ні про які повтори не може бути й мови. І не лише завдяки відмінностям між головними персонажами. Климко урівноваженіший, послідовніший від Харитона, він по суті вже є особистістю, сформованою всім довоєнним доокупаційним життям, йому, сироті, якого виховував дядько, рано довелось навчитися повністю себе обслуговувати, пізнати почуття відповідальності — і не тільки за себе, а й за інших.

За жанровими ознаками повість «Климко» близька до повісті-драми, де всі «периферійні» події зв'язані основним драматичним вузлом. Тут також багато спогадів головного героя, але більше спогадів світлих, які викликають протест проти війни, що жорстоко зруйнувала прекрасне мирне трудове життя радянських людей. Климко, як і Харитон, сирота, але він не стає мучеником чи жертвою обставин, це натура більш активна, дійова, це маленький борець. Письменник виходить за звичні для традиційної повісті межі опису та аналізу дійсності, підтримуючи загальну тенденцію сучасної радянської прози до епічності та концепту а льності. Погляд автора стає ніби ширшим, більш цілеспрямованим — утвердження добра. В «Облозі» таке утвердження часом здійснювалось за принципом «від зворотного» або ж через заперечення зла. Поряд із стильовими та емоційними відмінностями, пов'язаними з суб'єктивним характером розповіді в «Облозі» та об'єктивним у «Климкові», принципово важлива взаємодія Харитона і Климка з оточенням: з ровесниками, з дорослими, зрештою, з ворогами.

Харитон здебільшого тримається осторонь дітей, не одразу знаходячи з ними спільну мову. Спілкування з дорослими нерідко завдає йому душевного дискомфорту і навіть моральних травм: тягнучись до людей чистих і світлих, він частіше зустрічає протилежне, або ж людей надломлених, яким він, сам ще не зміцнілий, мусить стати моральною опорою,— і ця душевна перенапруга часом забирає в нього останні фізичні сили. До цього ж типологічного ряду належить і характер Климка — хлопця щирого, доброго, самовідданого. Але Климко має надійних друзів, та й доля більше зводить його з людьми так само щедрими, чесними і — головне — морально витривалими. Він також не роздумуючи відгукується на чужу біду, але ті, кого він рятує (зрештою й ціною свого життя), внутрішньо не -чужі йому, лише беззахисні перед лихом війни,— і його зусилля виявляються не марними, водночас і його самого зміцнюючи, допомагаючи його людському самоствердженню. У зображенні зіткнень героя з ворогом також є істотна відмінність Харитон виглядає пасивно-потерпаючою постаттю, Климко ж, при всій наївності дитячого протесту, виступає активним виразником моралі радянського народу.

Можна, таким чином, говорити про переважання трагедійних обертонів у художньо-емоційному ладі «Облоги», І оптимістично-стверджувальних у «Климкові». Та, безперечно, саме через нелюдські душевні муки Харитона прийшов художник до подвигу Климка. Такий своєрідний вираз знайшла в Григора Тютюнника невідворотна історична і психологічна логіка еволюції характеру героя з народу, поставленого ходом подій перед суворою альтернативою життя чи загибель.

До цього ж покоління звернено повість у новелах «Вогник далеко в степу» (Ш?9). Життя повоєнних ремісників автор знав добре — звідси й точність у характеристиці персонажів, у зображенні обставин та оточення. Через виразні деталі, яскраві епізоди (динамізм фабульного розвитку тут відсутній) письменник показав красу людську, доброту і чуйність, які протистоять жадібності, жорстокості, егоїзму. Небагатослівно, але виразно виписані привабливі образи тітки Ялосовети, переконаної, що «всі люди красиві, як добрі», старого майстра Федора Демидовича, який навчає підлітків не тільки перетворювати металобрухт у потрібні людям речі, а й з гумором сприймати дрібні гризоти, зберігати людську гідність за будь-яких обставин. Переконливою в реаліях часу, логічною й водночас емоційно багатою оповіддю підводить письменник юного читача до розуміння причин і передумов перемоги нашого народу у смертельному двобої з фашизмом, підвалин і джерел його післявоєнного відродження, душевна чистота, І висока людська гідність, надзвичайно розвинене почуття товариськості, братньої солідарності радянських людей. «Ліричний (проте не сентиментальний!) колективізм» — так визначив автор настроєву домінанту твору.

За книги «Климко» і «Вогник далеко в степу» Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 р.

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безві-конного», яка залишилась незавершеною, хоч він «уже «бачив» її всю, в тих неповторних деталях, на які був такий удатний. Артем — типовий тютюнниківський герой: трудяга, душевний, часом наївний, у чомусь химерний, беззахисний, як дитина, добрий чоловік. Добрий тією добротою, якої «вистачає на всіх і зовсім не лишається для себе» ".

6 березня 1980 р. Григір Тютюнник пішов з життя. Та продовжується життя його героїв, які прийшли вже і до читачів Чехословаччини, Угорщини, НДР та інших країн.

* * *

Підхід до життя і жанрово-стильові особливості письма Григора Тютюнника виявляють типологічну близькість митця до таких письменників, як В. Шукшин, В. Бє-лов, В. Распутін. У художньому осмис-

ленні багатьох проблем життя Гр. Тютюнник виступав серед першовідкривачів, розширюючи тематичні обрії літератури (дитина в окупації, взаємини міста й села), не раз знаходячи новий ракурс погляду на матеріал, який не є новим за своєю суттю, але зазнав істотних зовнішніх змін (наприклад, взаємини людини й природи, сучасне міщанство, споживацтво, егоїзм, пристосуванство тощо). Внутрішня ж тема письменника, виношена, вистраждана ним, залишилась незмінною протягом усього його творчого шляху; сюжет він розумів, за його ж словами, як «простеження руху душі героя на якомусь короткому чи довгому відрізку його життя» 12. Про свій етичний ідеал сказав Григір Тютюнник в одному з інтерв'ю: «...ідеалом для мене завжди були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах» 13. Самому ж митцю довелось наражатись на чимало несправедливостей, зокрема в оцінці його творів, героїв.

Григір Тютюнник одним з перших, ще на початку 60-х років, привертав увагу до тих втрат у людській природі, які стають неминучими внаслідок нерозумного споживання здобутків науково-технічного прогресу. Його постійно тривожила проблема морального здоров'я нашого суспільства, духовних основ життя народу, збереження його самосвідомості, історичної пам'яті й совісті як виду історичної енергії багатьох поколінь. Естетична цінність творів Григора Тютюнника невіддільна від етичної сутності таких вічних народних категорій духовності, як доброта, честь, громадянська гідність, милосердя, спів-страждання.

Він — один з найдраматичніших і водночас найсвітліших художників нашого часу. У його творах конкретно-історичні соціальні проблеми просвічують через внутрішній світ людини, на яку він дивився з любов'ю і розумінням.



загрузка...
Яndex
 
загрузка...