загрузка...

Стаття - Осавул української ідеї (повернення Вячеслава Будзиновського)

Говорячи про літературний рух і взагалі про духовне життя в Галичині на зламі 70-80-х років, І. Франко серед молодшої парослі, «котра виросла під впливами польського позитивізму та соціального демократизму», називає передусім Юліана Бачинського та Вячеслава Будзиновського (Фрагіко І. Українсько-руська (малоруська література) // Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1984. — Т. 41. — С. 87). Критик наголошує, що ці представники черпали стимул власної діяльності із західноєвропейських напрямів, зокрема імпресіонізму та неоромантизму.

Більшість довідників та енциклопедій взагалі випустили це прізвище, і аж у першому томі «Української літературної енциклопедії» (К., 1988. — С. 241), завдячуючи Ф. Погребеннику, знайшлося місце для невеличкої статті про В. Будзиновського. Правда, значно раніше, ще 1955 р. у першому томі «Енциклопедії українознавства» за редакцією професора В. Кубійовича, хоч і дуже скупо, але об'єктивно було сказано про цього публіциста й історика-белетриста, політика, визначного суспільно-громадського діяча (С. 180).

Сьогодні справедливо пишемо, що Будзиновський Вячеслав Титович (псевдонім та крептонім: Недоля В.; В. Б.; 30.01.1868, с. Баворів теперішнього Тернопільського району на Тернопільщині — 14.02.1935, м. Львів) здобув освіту у Львівському та Віденському університетах, почав друкуватися на сторінках «Товариша» ще 1888 р.; організаторський перевів у практичну справу: брав активну участь у польській газеті «Рчаса» (1886—1887), організовував численні галицькі віче, редагував зокрема такі видання, як «Радикал» (1895), «Громадський голос» (1896—1897), «Праця» (1897), де вперше надрукував новели В. Стефаника; з 1897 р. разом з Д. Лукіяновичем видавав «Універсальну бібліотеку», а з вересня 1906 р. — літературно-освітній журнал «Світ»; протягом 1907—1918 рр. був послом до Австрійського парламенту, де постійно виступав на захист українського народу; він — один із засновників Української радикальної партії (1890), а-після виходу з неї 1899 р. — один з організаторів Української націонал-демократичної партії; 1927 р. заснував Українську партію праці і був її членом та керманичем до її ліквідації 1930 р. Це, так би мовити, перебіг найважливіших етапів життєдіяльності В. Будзиновського.

Предки В. Будзиновського походили з с. Вовчухи, недалеко Городка, що піді Львовом. І носили вони українське прізвище — Будзанівські. Сам письменник згадував, що його дід по матері був німцем з Чехії, а бабця була чешкою, дід по батьковій лінії був українцем, а бабця — полька. Дід Євстахій навчався у Львівському університеті разом з М. Шашкевичем та М. Устияновичем, став священиком. Батько Будзиновського здобув освіту у Львівській нормальній школі, вчителював у с. Баворові.

Початкову школу Вячеслав закінчив у Львові, там же опанував вищий вишкіл гімназійний. Довкіл панувало польське духовне й моральне засилля, навчалися й розмовляли в оточенні Будзиновських виключно по-польськи. Батько, хоча метрично, належав до українців, гонорувався, що є поляком, а мову українську вважав мовою «хлопів», недоучків. Світоглядні переміни у В. Будзиновського сталися під впливом знайомства з І. Франком, М. Драгоманівим, М. Павликом та іншими передовими людьми того часу. На якомусь етапі молодий В. Будзиновський надто захоплюється марксистською теорією; відтак починає «бокувати» від неї, як і від драгоманівського федералізму та космополітизму. Але час вимагав активних дій. Він організовує журнал «Товариш», запрошує до співпраці Франка. Але вийшов 1888 р. лишень один номер, в якому В. Будзиновський і дебютував статтею-рецензією.

Навчався В. Будзиновський на природничому відділенні філософського факультету Львівського університету (21 березня 1889 р. відрахований за організацію зборів студентів Львова 8-9 березня у міській ратуші), мав намір продовжити навчання в Цюріху, але опинився у Відні на медичному факультеті університету. Тут він запізнався з багатьма учасниками товариства «Січ», поглиблював свої знання з економіки, політології, соціології.

В. Будзиновський 1890 р. видав у Львові науково-публіцистичну брошуру «Культурна нужда австрійської Русі» (В. Охримович відгукувався рецензією на це видання в «Народі» за 1891 р., Ч. 20—21; І. Франко не забарився теж (Народ. — 1891. — Ч. 23). Автор мав намір дати «загальнозвісним фактам теоретичне пояснення», будуючи добір фактів, їх виклад та пояснення на «еволюційній методі». Подаючи в аналітичному плані економічний стан в Галичині, В. Будзиновський спирається головно на розбір стану справ рільників, дрібної шляхти тощо. Усе це, так би мовити, пов'язується, переплітається із міркуваннями про стан політичний, соціально-правовий. Одначе автор занадто багато уваги приділив теорії та методі економіста Маркса; він дещо однобоко піддає оцінкам різні суспільні формації, зокрема початкову стадію капіталізму в Галичині; у його висновках чимало кабінетної ілюзійності, часом далекої від реалій соціальної практики. Прискіпливий І. Франко, резюмуючи значення цієї брошури, підкреслив, що «практична» програма Д. Будзиновського навіть в політичних точках являється не дуже-то практичною».

Розходячись з багатьма радикалами, в тому чіислі й з М. Драгомановим, який відкидав українську державність, В. Будзиновський наполягає, щоб у програмі партії було обов'язковим положення про національну державу. Він протягом 1893 р. зі сторінок «Народу» веде уперту боротьбу з польською шляхтою, з «москвофілами», що не думали і не гадали про якусь там українську державу.

Протягом 1894 р. у «Народі» публікує ряд актуальних праць. Гарний розголос мала публікація в ЗНТШ «Аграрні відносини Галичини» (1894).

В. Будзиновський нерідко приходив до читачів з гострими публікаціями, що викликали бурхливі дискусії. Ось такий приклад. М. Павлик вмістив у «Народі» (1894. — Ч. 17. — С. 265— 276) статтю В. Будзиновського «Хлопська посілість в Галичині». Автор досить аргументовано аналізує аграрні відносини, пише про те, що найбідніше селянство не дістало землі. Але В. Будзиновський не обминув можливості «вкрапити» в аналітичний текст патетичної словесної бравади, метафоричного патріотизму на зразок: «Така-то була твоя весна, руський народе! За той презент зроблений з нужди, за ту свободу «сконати під защитою законів» упідлився ти, руський хлопе, і ви, руські патріоти з 1848 року! За ту миску сочевиці, виїдену і вилизану миску, продав ти волю політичну, боровся з революційними змаганнями часу, котрі і тобі несли волю. Ти купив собі власні кайдани». І ці та ще інші слова викликали буквально гнів Франка. Він тут же не забарився відгукнутися «колючою» статтею-роздумом «Не в пору пафос» (Народ. — 1894. — Ч. 19. — С. 294—296), у якій звинуватив автора у незнанні історії, в шаблонному способі мислення та в незнанні й невідповідному оцінюванні дійсних фактів. Думається, що певну корективу у з'ясування суті справи внесла подана М. Павликом примітка до публікації І. Франка: «Стоячи на становиську свобідного обміну думок, поміщаю сю увагу І. Франка, та мушу зауважити, що в головному я з нею не годжуся. По-моєму, нема сумніву, що русини, підпираючи австрійський уряд під час революції 1848—1849, упідлилися, помогли побідити реакції і тим викопали гріб для власної свободи. Вину сього треба, впрочому, приписати більше руській «інтелігенції» в «Головній руській раді», котра як агент правительства просто тероризувала мужиків, навіть уговкуючи їх виступи проти панів за грунти, а то й просто боронячи економічні інтереси панів, як то робило і правительство. Таким чином, руський народ своєю поведінцією під час революції стратив дуже багато не тільки політично, а і економічно. Се, впрочім, можна би брати супокійно, як усякі історичні події, коли б не те, що фатальний крок русинів із 1848 р. (зрештою, підготовлений усею нашою історією під Австрією) і досі мститься на руськім народі між іншим, перешкоджаючи йому поглянути критично на верхи нашого правительства Як глибоко корениться в русинах той австрійський сервілізм видно найкраще з недавньої оди одного бувшого радикала, верхові правительства, де він просто зве Австрію «раєм» для русинів. А ми ж бачимо, що русини тут мають менше прав, ніж який-небудь інший народ. Нарешті, ми мусимо сказати, що справа революції 1848-49 рр. в Австро-У горській Русі дуже сложна і досі мало висліджена, а через те в суді про неї треба бути осторожному. Се ми прикладаємо і до д. Будзиновського, котрому ми теж побажаємо більше уваги на факти і терміни історичні. Звісно, свобідна дискусія може тут бути тільки корисна (Див.: Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1985. — Т. 44. — Кн. 2. — С. 734— 735).

Неабияку ерудицію та популяризаторський хист продемонстрував В. Будзиновський у брошурах та більших за обсягом книжках «Хлопський страйк» (Чернівці, 1897. — 58 с), «Ґрунтовий податок» (Чернівці, 1897. — 52 є.), «Панщина: Єї початок і скасоване» (Чернівці, 1898. — 174 с), «Наші гетьмани» (Львів, 1907. — 187 с). Якщо перші три з названих книжок передовсім опираються на життєво-значимі факти, на статистичний матеріал (наприклад, у брошурі «Хлопський страйк» автор роз'яснює суть поширених в народі виразів «четвертий

шульок», «тринайцятий сніп», «дві шістки за день», «шість днів паньщини»), то остання — це цілком окремі п'ятнадцять історичних нарисів з ілюстративним доповненням про постаті українського гетьманату (П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря, І. Брюховецький, П. Дорошенко, М. Ханенко, Д. Многогрішний, І. Самійлович, І. Мазепа, І. Скоропадський, П. Полуботок, Д. Апостол, К. Ро-зумовський).

На якомусь перехресті власних доріг та життєвих поворотів В. Будзиновський зупинявся, вдихаючи, хоч і не до глибини легенів, радянофільське повітря; на якомусь з поворотів відчув, що від нього терпне в горлі й мутиться в голові — зрештою зрікся цієї світоглядно-політичної орієнтації. І вже, певно, незалежно від нього самого, колишні «дослідники» української літератури, такого духовного пласта, як періодичні видання, занесли його до розряду «прогресивних письменників революційно-демократичного» спрямування, які начебто те й робили, що своєю щоденною працею пером й усним словом розбивали товсту скелю «гнилого капіталізму» з його «паразитуючим принципом» життя. А він, на диво, залишився в нашій загалом непростій історії таким, як був насправді: щоб не робив, думав про українство; щоб не писав — заради нього.

З упадком журналу «Народ» (після смерті М. Драгоманіва) В. Будзинський редагує органи радикальної партії — газети «Громадський голос» та «Радикал». Не відчувши з боку партії підтримки своїх орієнтацій на українську державність, В. Будзиновський у простест «іде в маси», за що його 1 квітня 1896 р. заарештовують у Тернополі. Звільнений після двотижневого голодування, він зустрінеться з гімназійним товаришем О. Маковеєм, який запропонував приїхати до Чернівців редагувати газету «Праця» (до речі, саме тут 1897 р. завдячуючи В. Будзиновському з'явилися перші новели В. Стефаника).

Після ліквідації газети «Праця» В. Будзиновський повертається на початку 1898 р. до Львова, працює в редакції щоденної популярної газети «Діло», стає невдовзі редактором «Видавничої спілки». Політичний авторитет його ще більше зріс під час виборів до австрійського парламенту (1897—1898 рр.). Радикальна партія, по суті, як єдиний організм перестає функціонувати, а В. Будзиновський при підтримці М. Гру-шевського та І. Франка створює націонал-демократичну партію, основним кредо й кінцевою метою було утворення самостійної незалежної української держави. А для теоретичної підпори задумує підготувати та видати велику історію України (ця ідея не була зреалізована), пише і видає велику серію науково-популярних книг («Панщина» (1898), «Австрія чи Польща» (1903), «Хмельниччина» (1906), «Галицькі постулати» (1907), «Гетьман Мазепа» (1909). Його перу також належать такі публікації, як «Новітні революції», «Виборча програма», «Руський страйк в 1902 р.», «Хлопська земля» та ін.

З 1901 р. В. Будзиновський- став редагувати газету «Свобода», орган націонал-демократичної партії. Остаточно відкинувши метод Маркса, політик і редактор спрямовує власну діяльність та сторінки друкованого органу на масове пробудження галицького селянства. Якраз перед жнивами 12 червня він опублікував відозву «Страйкуйте!», яку прокуратура сконфіскувала. Та 14 червня посол А. Кос зачитав її в парламенті, і В. Будзиновський ще раз її опублікував. Через 10 днів по селах почалися страйки і «небавом охопили цілу Галичину». За фактами, які наводить есеїст Р. Горак, В. Будзиновський спричинився до виступів селян у 500 селах 29 повітів, чим зробив незаперечним свій авторитет.

Із статистично-економічних праць В. Будзиновського особливого розголосу набула брошура «Селянська власть» (Львів, 1901), написана українською мовою і побудована на фактичних матеріалах, переважно запозичених з офіційних урядових статистичних видань. І. Франко, вважаючи, що видання заслуговує загальної уваги, відгукується на нього рецензією «Еіпе Ргоіеіагіег-Каііоп» в німецькому журналі «Х-8ігаЬ1еп» (1901. — № 4. — 8. 10—13). Україномовний текст в перекладі побачив світ аж 1985 р. у 2-ій книзі 44-го тому Зібрання творів І. Франка (С. 611—613).

Але Франко надто категорично міркував про цю працю В. Будзиновського. До речі, категоричні думки-сентенції він висловлював у гострій формі і в ряді листів, зокрема до М. Дра-гоманіва. Так, десь ще наприкінці жовтня — в початку листопада 1894 р. він писав зі Львова, що не дуже радий писаннями В. Будзиновського в «Народі» («Він упражняється в кріпких словах, а фактична основа у нього дуже слабка, факти хапані без системи і критики» (Франко І. Зібрання творів: в 50 т. — К.: Наук, думка, 1896. — Т. 49. — С. 522).

Зрозуміло, така надмірна «увага» І. Франка до писань В. Будзиновського продовжувалася подібною до описаної Франком в листі до М. Павлика від 15 вересня 1893 р. ситу-ацією-взаємовідносинами: «... Будзиновського бачив раз на вулиці, та ані він до мене, ані я до нього» (Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1986. — Т. 49. — С. 414). 1906 р. В. Будзиновський засновує журнал «Світ», згуртувавши навколо себе найліпші літературні сили; звідси, власне, і вийшла група «Молода муза».

1907 р. був обраний послом до австрійського парламенту, де гостро критикував уряд за антиукраїнську політику. Промова, виголошена 22 травня 1908 р., займала сімдесят сім газетних полос.

Діяльність В. Будзиновського проявлялася як в суто політичній сфері, так і в науково-публіцистичній. Ось його величка аналітична праця «Хлопська посілість» (Львів, 1910. — 194 с.) мала великий успіх у фахівців. Буквально засипана статистичними матеріалами (розділи: «Поділ ґрунтовної посілости», «Зміни від 1848 року», «Пересічна рустикальна посілість після повітів», «Хлопська посілість», «Рільниче населене», «Рільнича продукція», «Тягарі», «Задовженє», «Судові ліцитациї селянських і маломіських посілостей», «Спро-летаризована нація», «Час роботи»), вона використовувалася у просвітницькій, економіко-пропагандистській роботі.

Перу В. Будзиновського належать такі популярні брошури: «Під крилами Габсбургів», «Хлопська земля», «Хлопським коштом», «Хлопський рай», «Державні будови водні і дороги», «Наші права», «Виборча програма», «Пересторога», «Новітні революції», «Злодійська рука», «Хрунь і чорт», «Держава і руське селянство».

Коли у вересні 1914 р. Львів зайняли російські війська генерала Брусилова, почалися чорні дні і ночі для української інтелігенції. В. Будзиновський опинився у Відні, де редагував офійційну газету «ІЛсгепіізспез КогевропсіепиЬіаМ», став одним з організаторів «Союзу визволення України». Не припиняв своєї дослідницько-публі-каторської діяльності. Ось цікавий факт: увагу багатьох привернула книжка К. Каутсь-кого «Народність і її початки з додатком В. Будзиновського» (Нью-Йорк: Голос правди, 1918. — 67 с. (додаток — С. 44—67). «Додаток» — то, власне, серйозна філософсько-правова студія, у якій автор наголошує, що в наш час будь-яке практичне питання не можна розв'язувати, не маючи «великого засобу теоретичного знання». Розмірковуючи над суспільним ладом, місцем інтелігенції в розвою, автор фіксує ось такі сентенції: «ніде, — буквально ніде в світі, — нема так нефахових політичних провідників народа, як на нашій Руси!»; «...партацтвом була і є ціла руська політика від хвилі, коли наш нарід «пробудився»; «безпрограмованість руської інтелігенції не може нікого дивувати, бо звідки ж вона мала взяти програму?»; «хлопські інтереси інтелігенція бачила і розуміла о стілько, о скілько вони були паралельні — і то намацально...»; «потрібне знане чужих язиків...».

Фактично у 1919 р. припиняє свою діяльність націонал-демократична партія. Повстала Українська трудова партія, на жаль, не вела мову ні про ідею суверенітету, ані про українську незалежність. Вийшовши з керівних органів партії, В. Будзиновський на якийсь час повертається до «Діла», відтак засновує «Міщанське братство», а зібравши достатні кошти, відкриває часопис «Слово». Коли на з'їзді Української трудової партії 1923 р. програма незалежності України В. Будзиновського не пройшла, він покинув «.Слово», став пропагувати власні ідеї зі сторінок «Нашого прапора». Коли ж 11 липня 1925 р. було створено Українське національно-демократичне об'єднання (УН-ДО), то редактором газети «Рада» як органу партії було призначено В. Будзиновського. Саме тут, на шпальтах цього популярного видання, він видрукував свою історико-популяризаторську книгу «Ішли діди на муки», що побачила у Львові наприкінці 1925 р. світ окремим виданням.

Покинувши 1927 р. УНДО, В. Будзиновський з групою однодумців створює Українську партію праці з газетою «Праця»; його обирають головою партії і висувають кандидатом до польського сейму (вибори він програв). Саме тут, на сторінках «Праці», відбилися хитання, політичні тупики у світогляді В. Будзиновського на тому етапі: він критикує С. Петлюру, УНР, ЗУНР та їх діячів і провідників; він орієнтується на «радянську Україну». Щонайбільше на цих політичних карколомах він показує свої здібності у журналі «Нові шляхи». Але проходить час, і В. Будзиновський розчаровується у своїй сліпій вірі в можливості підсталінської України. Йде пошук самого себе, йде внутрішнє переосмислення, спроба зреалізувати себе як письменника. І цей пласт духовного облогу почне щоденно розорювати В. Будзиновський.

У статті-огляді «З останніх десятиліть XIX віку» І. Франко переводить критичним поглядом такі постаті в нашому письменстві, як Тимофій Бурдуляк, Осип Маковей, Андрій Чайківський, Богдан Лепкий, Михайло Петрушевич, Лесь Мартович, фіксує у власному аналізі найхарактеристичне: в оповіданнях Вячеслава Будзиновського він вбачає і сміливість, і певну бравуру, і до деякої міри зверхню форму (Зібрання творів: в 50 т. — К.: Наук, думка, 1984. — Т. 41. — С. 525). Так воно все, а чи не зовсім, але десь з 1920 р. оповідання та повісті В. Будзиновського широко друкували часописи Америки (до 1932 р. у США побачили світ понад сімдесят його творів), їх також передруковували бразіліиські та канадійські видання, звичайно ж, не сплачуючи авторові ніяких гонорарів.

Напримір, 1920 р. накладом Степана Шухевича з'явилося у Львові історичне оповідання «Під одну булаву» (одне з останніх перевидань: Нью-Йорк: Говерла, 1956. — 122 с), в основі якого — козацькі часи, часи походів і борінь, слави й упадку Б. Хмельницького. Твір побудовано на історичних фактах та правдивих джерелах.

З циклу історичних творів малої форми, переважно оповідань, варті і сьогодні уваги «До віри батьків» (Львів, 1924.

— 66 с), «Шагін Гірей» (Львів, 1924. — 64 с), «Небіжчик — ходить» (Львів, 1924. — 80 с), «Кров за кров» (Львів, 1924. — 127 с), «Ішли діди на муки» (Львів, 1925, — 117 с), «Міщанка» (Львів, 1928. — 32 с). Наприклад, в оповіданні «Небіжчик — ходить», заселеному багатьма персонажами, з багатьма відтінками й переплетіннями у сюжетній канві, автор блиску че демонструє уміння «накручувати сюжетну пружину», оповідну химеризацію, яка тримає читача в лабетах інтриги, спокусливо веде сторінками твору до розв'язки. Показовим є те місце, де священик із Стахом вночі відкривають гробовець — і, на превелике здивування обох, з'ясовується, що там не тіло Юрка Верницького, а чиєсь інше (С. 70—72). А ось в оповіданні «Міщанка» (як і взагалі у творах малої форми) автор вдало використовує експресивний, динамічний початок у діалогічній формі, що заінтриговує одразу читача, пожвавлює інтерес: «— Лус! Лус! Лус!

В сінях у вишанського римаря Ситника лускало так, наче б кого ременем гатили по спині. Що таки так було, свідчив крик:

— Йойой! Йойой! Та защо?

— Защо? — Викрикнув хтось другий. — Я тобі дам, защо! Ти пройдисвіте, ти волокито, ти мочимордо!» (С. 3).

Із повістевого доробку В. Будзиновського звернемо увагу на такі твори, як «Стрімголов» (Чернівці, 1897. — 106 с), «Як чоловік зійшов на пана» (Чернівці, 1897. — 159 с.) та ін. Своєю фабулою повість «Стрімголов» нагадує твір «Як чоловік зійшов на пана». Так само в стилі побутової деталізації й надмірного опису автор веде розповідь про студентське життя у Відні, про невдале кохання та врешті-решт, смерть Романа Адамського, що лежав, стікаючи кров'ю.

Якщо вести мову про майстерність з точки зору глибини змісту повісті «Як чоловік зійшов на пана», то можна, не пере-силуючи аналітичну напруженість, говорити про посередньої вартості розповідь, у якій автор не виказав ні оригінальності сюжету, ані тим більше характеротворення. Звичайний, часом аж здається, що надто банальний хід думки: майже четверту частину обсягу твору автор «вділив» розповіді про те, як два приятелі-студенти Стефан Парубальський та Петро вчаться, опановують верховин^ правової науки, як фліртують з дівчатами.

Далі ж у канві появляються «клітини» соціальної бентеги, розміркувань про політичне життя-буття, про різні партії, та, зрештою, про сімейне життя (тут автор вдається до методи: герої з'ясовують свої стосунки листуванням).

Манера повіствування розтягнута, переповнена дріб'язковою побутовою деталізацією; автор фактично з першої сторінки послуговується діалогами (і тільки з п'ятнадцятого по двадцятий розділ твору вкраплюється філософсько-публіцистичний фермент). Закінчення повісті трафаретне: Стефан одружується, повністю відходить від товариства і політичного життя. «Більше ніхто не бачив Стефана в українській громаді, — пише письменник. — Товариші не читали більше його листів, ні друкованих праць. Часом тільки доходили до них його підписи на ... банкових документах» (С. 159).

На думку аномімного автора передмови, В. Будзиновський був тієї гадки, що його письменницька продукція «не для критиків літератури, ані на те, щоб про неї колись писали в підручниках історії літератури, а виключно для читачів» (С. 16).

Як би там не було, а В. Будзиновський писав багато, практично все публікував. Ось 1920 р. він видає історичну повість ♦ Під одну булаву»; того ж року вийде велика повість «Осаул Підкови». А через рік, тобто 1922 р., він прийде до читачів з книгою «Кров за кров». І так практично щороку В. Будзиновський втішав численну читацьку публіку новими творами, у яких не намагався сягнути високого щабля художності, не дбав аж конче про психологічне наповнення характерів. Він викладав матеріал, що будувався на історичній правді, дохідливо, просто, популярно — цим ; .--азивав до себе найменш освіченого читача, але читача чесного, в душі патріота, що охоче брався за книгу, бо таким робом мав надію і, зрештою, змогу порозумітися в історії далекій, але не байдужій йому, його дітям і внукам.

З різних джерел спливає різна інформація, але посутньої помилки не буде, коли перекажемо за тими ж публікаціями, що орієнтовно з 1921 по 1933 рік тільки «Свобода» (Нью-Джерсі, США) опублікувала більше дев'яноста оповідань, повістей та історико-популярних розвідок В. Будзиновського. З творів, до яких мусить повернутися обличчям сучасна літературна критика в Україні, звернемо увагу на такі, як: «Козак Шуба», «Не будь звіром», «До віри батьків», «Шагін Гірей», «Волю бути козачкою», «Пригоди запорозьких скитальців» та ін. З тих його творів, які, як правило, друкувалися в періодичних виданнях, назвемо: «Мерлець говорить», «Не вб'ють його», «Послідній Ногай», «Дика баба», «Бранка», «Перед бурею».

1934 р. у Львові побачила світ історична повість В. Будзиновського «Гримить». У передмові (без підпису) були й такі рядки: «Осип Маковей та інші товариші, балакаючи про якісь його (В. Будзиновського. — В. К.) політичні статті, стали раз сперечатись, чи Будзиновський написав би яку повість. Тому що їхні думки були поділені, звернулися до нього, щоби він сам рішив справу. І справді — тоді зараз-таки ніччю сів В. Будзиновський писати оповідання й за дві доби передав товаришам рукопис оповідання п. з. «Стрімголов». Ще за декілька днів В. Будзиновський приніс О. Маковею для «Буковини» повість «Як чоловік зійшов на пана...». Звичайно, критика була щедрою на похвали для автора. Були, звичайно, і такі відгуки, які несли в собі суперечливі оцінки, суб'єктивні судження. Ось гострий на перо М. Рудницький закидав письменнику, мовляв, В. Будзиновський «не мав часу «видумувати» нових сюжетів і залюбки запозичив готову фабулу від Купера або Герстекера, переодягаючи героїв і змінюючи обстановку. За матеріал мав історію України, яку добре знав, за провідну думку твору досить йому було боротьби «з ворогами». Будзиновський писав багато і швидко, ставився до літератури, як денникарі до газетної праці: треба написати таку-то річ на означений речинець і віддати рукопис до друку, байдуже, чи є там які помилки, бо й так завтра треба писати вже щось нове».

П. Карманський наголошував, що В. Будзиновський в літературі «добачував тільки виховницю сильних характерів, бойовників. Для естетичних вальорів не мав змислу. Під цим оглядом був предтечею Донцова і групи тих молодих, що їх репрезентує Юрій Липа. Його мрією була українська повість в роді Сенкевичевої трилогії, і коли не діждався її, забув про те, що він колишній політик, агітатор і публіцист, — взявся до писання історичних романів. Сенкевичем українським не зробився, бо замалу мав естетичну культуру. Та все-таки молодь зачитується в його повістях і може навіть у дечому вчитися у них».

І таких суперечливих оцінок-роздумів можна назвати немало. Мав рацію П. Карманський саме в тому, що повісті В. Будзиновського мали неабиякий успіх колись; правда і те, що кращі історичні твори автора і в наш час повертаються до читачів.

В. Будзиновський як історик літератури писав критичні студії та есеї про В. Стефаника, М. Яцківа, Леся Мартовича, упорядковував хрестоматії, збірники, писав ширші історичні розвідки.

Цікавим з наукової точки зору є видання «Козацькі часи в народній пісні, з замітками В. Будзиновського» (Львів, 1906. — 237 с). Коли взяти до уваги той факт, що український історичний фольклор, зокрема, думний та пісенний видавався сгупо (згадаймо, що, відгукуючись на 1 том історичних пісень В. Антоновича та М. Драгоманіва, англійський письменник і фольклорист Вільям Ральстон 1875 р. висловився захоплено, як про предмет «національної гордості українців»), а ширших наукових студій теж бракувало, не рясно тим більше виглядало з наявністю підручників, посібників, хрестоматій та антологій, то зрозуміле загальне зацікавлення випуском у світ такої книжки.

Книга відкривається малюнком татарсько-турецьких нападів на Західну Україну, точніше на Галичину і Волинь у XV і XVI ст. Правда, автор, як то мовиться, дещо перестарався, оскільки серед розряду дум є, хоча й змістовні, але не народного характеру тексти. У короткому передслові упорядник не зазначає, з яких джерел взято ті чи інші тексти; він тільки стверджує свій намір дійти «до простих читачів». У згрупованому, властиво, на два розділи (думи, зложені до Б. Хмельницького; думи від 1648 р. і до зруйнування Січі) матеріалі маємо тексти про Івана Коновченка, Івана Богуславця, Самійла Кішку, козака Супруна (хоча пропущено про Саву Чалого, Максима Залізняка, Ґанджу Андибера, про Довбуша та опришків).

Збірник загалом вартував загальної високої оцінки, і зрештою такий прискіпливий критик, як І. Франко в невеликій рецензії говорив про видання як про давно відчуту потребу; зазначав, що «план і метод» є «вповні вдатними і відповідними до зазначеної ним мети» (Літературно-науковий вісник. — 1906. — Т. 35. — Кн. 7. — С. 175—176). Одначе мав рацію критик, коли закинув докір В. Будзиновському, що той дещо розмив поняття «козацькі часи»; порушив усталену схему групування дум, окремо пісень (у нього не вроведено чіткої градації між цими жанрами); трохи «всипав» недоладного й часом суперечливого в історичного характеру примітки. Зазначимо принагідно, що розширений текст рецензії І. Франко опублікував як рецензію-коментар в ЗНТШ (1906. — Т. 73. — Кн. 5. — С. 205—211).

А ось перед нами невелика збірка-хрєстоматія «Козаки у Стефана Руданського з поясненнями В. Будзиновського» (Львів, 1906. — 51 с). До цього видання увійшли поетичні твори С. Руданського «Пісня Хмельницького», «Хмельницький з ляхами», «До України», «Запорожські шори», «Могила», «Смерть козака», «Турецька кара», «Кому чого бракує», «Нащо Бог сотворив?», «Кошовий у цариці», більшість з яких супроводжена невеличкими історико-літературними нарисами В. Будзиновського, що полегшують сприйняття та зрозуміння літературних текстів («Султан і запорожці», «Гетьман Мазепа», «Іван Скоро-пада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Данило Апостол»).

Певну популярність мала двочастинна «Історія України» (Львів, 1924) В. Будзиновського, розрахована найперше на молодь.

Роман Горак у начерку «Перехресні стежки Вячеслава Будзиновського» пише про мученицькі дні цього визначного й багатьма великими інтелігентами України колись-то шанованого суспільно-культурного й громадського діяча доби Івана Франка, Михайла Павлика та Івана Белея, блискучого публіциста, редактора чисельних періодичних видань, літератора, історика, популяризатора української книги. З приходом на галицьку землю «визволителів», а з ними сатанинської червоно-сталінської ідеології, В. Будзиновський доживав свої дні в про-голоді й холоді, у самітності. Змушений розпродати найбільший і найцінніший надбанок, книги, шістдесятивосьмирічний чоловік згасав у знемогах (у невеличкій квартирі по вулиці Снядецьких, 6 у Львові). Р. Горак як ревний шукач джерел (від церковних метричних книг до унікальних книжкових раритетів та біографічних відкриттів в архівних сховищах державних бібліотек, архівів та приватних колекцій) покликається на кілька джерел, як ось на повідомлення від 15 лютого 1935 р. в газеті «Діло», звіт у газеті «Батьківщина» від 21 лютого того ж року та висловлювання Михайла Рудницького, який зосібна зауважив: «Яка іронія долі. Тридцять літ писав Будзиновський книжки, призначені для якнайширшого загалу, відповідно до духовних потреб тих, які могли їх читати; писав просто, ясно, брав патріотичні сюжети, прикрашував їх сенсацією, а його читачі не могли йому дати хоч би найскромнішого прожитку. Довгими роками по війні майже вмирав з голоду, жив скромно, як аскет. Був занадто гордий, щоб прохати якоїсь посади у товаришів на становищах, занадто непримиренний, — сам відчував це, — щоб сидіти на такій посаді і мовчати. Пробував жити з пера, а це в нас означало: нужда» (Цит. за: Горак Р. Перехресні стежки Вячеслава Будзиновського //Будзиновський В. Осаул Підкови: Історичні повісті з часів козаччини. — Львів: Червона калина, 1990. — С. 368).

Та коли прийшло до В. Будзиновського остаточне прозріння, він опинився поза газетами (чимало їх було закрито ревнителями сталінського режиму), поза громадським життям, сам з собою наодинці, фактично без засобів до існування. Було прикро, боляче, безнадійно. І прийшла полегша — смерть. Але була на Личаківському цвинтарі могила, але яка, де?

Брати Будзиновського Роман та Орест Дзьобани віднайшли на 72-му полі Личаківського цвинтаря у Львові серед сплюндрованих варварами гробівців поблизу могили Олександра Ого-новського і родинний гробівець родини Будзиновських, де поховані сестра Вячеслава Олена (1873 — 26 жовтня 1893), б.чть-ко Тит Будзиновський (помер 25 вересня 1897 р.). Тут відійшли у вічний спокій брат Генрик (1877 — 23 квітня 1923). мати Ядвіга (1849 — 23 квітня 1931), брат Альфред (помер 7 січня 1942 р.) (Див.: Горак Р. Віднайдена могила Вячеслава Будзи новсьчого /,/ Літопис Червоної калини. — 1995. — № 1-3. С. 24—25).

Десь у тому буйнохвиллі час від часу спливає на пам'ять, здатних пам'ятати, й ім'я Вячеслава Будзнновського, про якого історик В. Дорошенко написав: «Як колись Іван Франко так і В. Будзиновський впродовж свойого трудового життя переходив різні фази розвитку. Від соціалізму через радикалізм до націоналізму, а відтак радянофільства. Туди причалив Будзиновський з чисто націоналістичних спонук. Коли переконався, що так звана радянська Україна — це обман, змінив негайно свою радянську орієнтацію на національні позиції, признавшись до своєї помилки. Всім своїм життям, всією творчістю дав Будзиновський найкращий доказ, що завжди був і залишається до смерті найкращим сином України» (Цит. за: Го-рак Р. Перехресні стежки Вячеояава Будзиновського. — С. 375).



загрузка...
загрузка...

...