загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Стаття - Літературно-публіцистичні твори ХV - початку ХVII ст. Полемічні твори України

ПЛАН

Вступ

1. Поняття полемічних творів 15-початку 17 ст.

2. Полемічні твори І.Вишенського

3. Літературно-публіцистичні твори

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

 

1. Поняття полемічних творів 15-початку 17 ст.

 

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.

Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полемиці з протестантами, оо. єзуїти, з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом, у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уні-ятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку.

Вже в часі до 1620 р. повстає ця українська церковно-полемічна література двох родів. Перший рід її — це твори, що не мають науково-богословського характеру, прості, близькі народ-ньому розумінню, а ще більше народньому серцю. Оскільки прості православні люди не стільки розумом, скільки серцем відчули неправду й несправедливість, нанесену унією їхній вірі, їхній прадідівській Церкві, — то ці твори були відповіддю на ображене релігійне почуття народу. Писали їх люди не вчені, але начитані в Св. Письмі, в церковно-богослужбових книгах, в тодішніх збірниках мішаного релігійно-морального змісту. На латино-уніятські напади вони відповідали не науково-богословськими трактатами, бо відкрито визнавали, що „риторського наказанія і ремесла не причасні і хитро-діялектичних засобів чужі", — але силою свого переконання в правдивості віри батьків, глибокою відданістю традиціям православія в українськім народі, перенесенням часто предмету спору з области умово-спекулятивної в область моральних поглядів і відносин, що відповідало й народнім поглядам на речі. Ось тому ці твори були так близькі й дорогі масам українського православного народу та осягали свою ціль — охоронити православних від навернення їх на унію.

Поезія Загорівського збірника (80–90-ті рр. ХVІ ст.) – полемічна за характером і спрямована в основному проти католицизму, який загрожував православ'ю. Православ'я розглядали як руську, тобто українську віру.

Низка текстів проукраїнського православного спрямування з'явилася в Острозькому культурному центрі. Поява Острозької Біблії (1581 р.) мала на меті зміцнити позиції православної церкви як церкви руського (передусім українського) народу. З прозової та поетичної передмов до неї можна виокремити елементи національної свідомості в контексті конфесійної.

У творі Василя Суразького «Книжиця о єдиной истиной православной въръ…» (1588 р., Острог) зроблено одну з перших спроб порівняно повно викласти православне віровчення. Цей текст, як і Острозька Біблія, зміцнював позиції православних, і його можна розглядати як вияв національної самооборони.

У контексті національної самооборони варто розглядати й полемічні твори діячів Острозького культурного центру – прозу Герасима Смотрицького й Клірика Острозького та поезію Даміана Наливайка.

Близькими до текстів, написаних у волинських культурних осередках, можуть видатися праці прихильників чи представників братського руху, однак ця подібність визначається передусім конфесійною орієнтацією. У трактуванні національних проблем між цими двома групами джерел є певні відмінності, що стосуються, зокрема, розуміння соціального складу народу (нації). Острожці, маючи загалом проаристократичну орієнтацію, зараховували до народу (нації) представників тільки шляхетського стану, а братчики включали й міщан.

Серед творів, що вийшли з братського середовища і в яких інтерпретовано національні питання, – «Просфонима» (1591), вірш «Леополіс» із граматики «Адельфотес» (1591), полемічні твори Стефана Зизанія, «Пересторога» (бл. 1605), «Лямент» (1609), «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича, «Совітованіє о благочестії…» (1622). До них примикають окремі твори Лаврентія Зизанія, Кирила Транквіліон-Ставровецького, Мелетія Смотрицького, які він писав у період діяльності цих авторів у братствах або під впливом братчиків.

Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне. Ось такі відомості про полемічну літературу отримав я в дев'ятому класі, вивчаючи українську літературу.

2. Полемічні твори І.Вишенського

Іван Вишенський – один з найвідоміших і найвидатніших українських полемістів кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Його молоді роки минули на Волині, і він був тісно пов'язаний з волинськими культурними осередками, насамперед Острогом. Також Іван Вишенський підтримував зв'язки з братствами, передусім Львівським. Однак його не можна цілковито вважати репрезентантом ні острожців, ні братчиків, хоча погляди полеміста певним чином були співзвучні з поглядами перших і других.

І.Вишенський фактично репрезентував окремий напрям у тогочасній українській суспільній думці. Православний традиціоналізм, який у тодішніх умовах України був одним з найважливіших факторів національної самооборони, І. Вишенський довів до екстремального. Водночас цей традиціоналізм поєднувався в нього з чернечим аскетизмом. Стосовно острожців та братчиків, то вони допускали певні нововведення, вкраплення ренесансних і реформаційних елементів до культурного життя.

До нашого часу дійшли шість списків творів Івана Вишенського, з яких три містять українську редакцію, три — старообрядницьку інтерпретацію.

Світосприйняття І.Вишенського значною мірою відповідало світосприйняттю представників дрібної української шляхти. В умовах ХVІ ст. чимало представників цього стану розорилося. Тому для них крайні вияви традиціоналізму, орієнтація на минуле були цілком природними й зрозумілими. Факти погіршення становища, або й розорення та люмпенізації, спричинювали в представників цього стану почуття соціальної дисгармонії й штовхали їх до втечі від світу, що в тогочасних умовах вело до монастирського життя.

В І. Вишенського та близьких до нього діячів української культури, наприклад, в Іова Княгиницького, Ісайї Копинського, частково в згадуваного Г.Смотрицького, національна свідомість виявлялася здебільшого в послідовному, часто доведеному до екстремального, захисті православного традиціоналізму.

 

3. Літературно-публіцистичні твори

Навколо Острозької академії утворився антикатолицький полемічний осередок, до початку XVII ст. найактивніший серед східних та південних слов'ян та волохів. Поряд з Патріаршою академією в Константинополі та Венеціанським екзархатом, впливи яких поширювалися на грецькі землі та середземноморські колонії, він став одним із провідних православних центрів. Літературно-публіцистичний гурток готував відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів, переклади таких відомих тогочасних діячів, як Александрійський патріарх Мелетій Пігас та філадельфійський митрополит Гавриїл Север. В Острозі не цуралися і допомоги протестантів. Протестант Мотовило підготував перший відомий оригінальний твірвідповідь на антиправославний трактат Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої" (1577). Через десять років ректор академії Герасим Смотрицький пише і об'єднує в збірник дві статті — "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий". В них він дискутував з проунійними "Виводами віри" єзуїта Бенедикта Гербеста. "Славний острозький богослов", управитель приналежних академії маєтностей Василь Малюшицький-Суразький, призначав свою полемічну "Книжицю у шести розділах" (1588) теологічно підготовленим читачам, зокрема студентам вищих класів.

Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам'яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам'ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним. Тогочасний книжковий репертуар збагачувався також за рахунок нових для української книжності жанрів. Це були "четьї", книги релігійного або й світського змісту. До першої групи можна зарахувати Учительне Євангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст. пам'ятка перейняла чимало рис "Постилли" М. Рея, перший друк якої з'явився 1557 р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. До другої групи залучають досить велике коло цілком світських творів, що надходили в Україну із Західної та Центральної Європи. Йдеться насамперед про пам'ятки повістевої літератури, зокрема твір угорського гуманіста Ніколая Олаха "Аттила", Роман про Трістана та Ізольду, уривки "Декамерона" Боккаччо, французькі фабльо (байки), польські фацеції (жарти). Розширювався український репертуар також за рахунок оригінальних та перекладних творів поезії, драми, історіографічної прози, правової літератури.

Пам'ятки, призначені для індивідуального читання, представлені різноманітними жанрами. Виділяють, зокрема, пам'ятки патристичної, агіографічної, історичної (чи історіографічної) прози, природознавчої літератури, юридичні, художні. Найбільшу кількість списків творів патристичної літератури датують першою половиною XVII ст., трохи меншу — XVI ст. Найпоширенішими серед них були переписи творів Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова. Часто читані твори патристичної літератури, наприклад, Питання-відповіді Афанасія до князя Антіоха, протягом XVI — XVII ст. поширювалися в складі Збірників та Ізмарагдів. Як і раніше, великий читацький попит мав збірник творів Іоанна Златоуста — Златоуст: кількість переписів пам'ятки приблизно однакова в другій половині XVI і в першій половині

Наприкінці XVI ст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Низку такого роду пам'яток видано друком, тексти яких копіювали від руки. Деякі твори поширювалися лише в рукописному вигляді, зокрема анонімна "Синоніма славеноросска" середини XVII ст., "Лексикон латинскій" 1642 р. Єпифанія Славинецького. Пам'ятками цього жанру можна вважати також своєрідні розмовники з маленькими словничками, перекладені, очевидно, із західноєвропейських джерел, але пристосовані до потреб українського читача. Надзвичайно цікавим з цього огляду є список першої половини XVII ст., названий "Розмова", в якому вміщено ситуаційні діалоги для подорожніх купців. Збереглася лише перша частина збірника — власне з діалогами. Можливо, існувала й друга, словникова його частина.

Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Надзвичайно популярною в Україні була "Александрія". Однак датовані XVI — першою половиною XVII ст. списки цієї пам'ятки внаслідок частого використання не збереглися. Чималий інтерес викликала також "Повість про Варлаама та Йоасафа", доступна в окремих списках та в складі Прологів і збірників. Як і раніше, часто копіювали збірку "Пчола". Від середини XVII ст. в Україні відомі переклади "Історії Троянської війни" Ґвідо де Колумна, "Повісті про Юдейську війну" Йосифа Флавія (яка дійшла в окремих списках та в складі Хронографів кінця XVI — початку XVII ст.), "Арістотелевих врат". Загалом більшість пам'яток художньої літератури в Україні поширювалася лише в рукописному вигляді, тоді як західноєвропейському і польському читачеві були доступні видання творів тогочасних літераторів.

В окрему групу пам'яток можна виділити полемічні твори оригінальної публіцистики. До нашого часу дійшли шість списків творів Івана Вишенського, з яких три містять українську редакцію, три — старообрядницьку інтерпретацію. "Палінодія" Захарії Копистенського, попри те виняткове місце, яке вона зайняла у тогочасній полемічній дискусії, не була надрукована, а поширювалася лише в списках упродовж XVII ст. в Україні, а згодом і на території Московської державиТільки в рукописних копіях (у списках XVII і XVIII ст.) поширювалися анонімні полемічні пам'ятки "Вопросы и отвЂтьІ православному зъ папЂжникомъ" (1603), автором яких був, гіпотетично, Василь Андрійович Малюшицький (Василь Суразький), а також "О єреси отступников, которыя сут Новое Руси, сирЂчъ униятовъ".

Чималий блок джерел такого типу становлять твори авторів католицького віровизнання. Найвідомішими й найпомітнішими серед них є латиномовні й польськомовні праці Станіслава Оріховського. Останній вважав себе українцем (русином), постійно це підкреслював, а в своїх текстах демонстрував зразки територіального патріотизму. Передусім це стосується його праць «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» та «Про турецьку загрозу».

Елементи українського територіального патріотизму наявні в низці поетичних текстів латиномовних авторів, які походили з України або були пов'язані з нею. Це твори Павла Русина, Миколи Гусовського, Івана Туробінського та ін. Особливо варто відзначити поеми «Роксолані» Себастяна Фабіана Кльоновича та «Про Острозьку війну під П'яткою…» Симона Пекаліда. Правда, у своїх творах вони дещо «відсторонені» від українських проблем. Для них Русь-Україна є предметом опису, навіть захоплень. Але цих авторів, як, до речі, й С. Оріховського, виховували в ренесансному дусі і їм був притаманний космополітизм. Причому останній часто домінував у їхніх творах, а національна свідомість, як правило, обмежувалася територіальним патріотизмом.

Логічним продовженням цих текстів є «Розмисел про народ руський» Яна Щасного Гербута. У ньому виражено своєрідний український патріотизм магнатів-католиків, які були ладні захищати український народ, його віру, водночас ніби перебуваючи осторонь цього народу.

У середовищі католиків виникли й твори іншого характеру. Передусім маємо на увазі латиномовну поему «Дніпрові камени» Івана (Яна) Домбровського. Текст за формою близький до ренесансних. Належав він, без сумніву, людині проаристократичної католицької орієнтації. У "Дніпрових каменах" чи не найсильніше виражено національну свідомість української аристократії, яка вважала себе окремим народом. Однак цю свідомість у тексті відкориговано в католицькому дусі.

До творів проаристократичного й водночас українського патріотичного спрямування належала польськомовна поема «Epicedion…», написана на смерть князя Михайла Вишневецького. За своєю формою «Epicedion…» близький до текстів, що формувалися в контексті тогочасної польсько-католицької культури. Однак у ньому автор, використовуючи аристократичні стереотипи, змальовує образ князя-патріота, фактично творить ідеал національного героя, що було важливим елементом національної свідомості.

Висновки

 

Отже, період кінця XV — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам'яток.

Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Наприкінці XVI ст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького.

Навколо Острозької академії утворився антикатолицький полемічний осередок, до початку XVII ст. найактивніший серед східних та південних слов'ян та волохів.Вже в часі до 1620 р. повстає ця українська церковно-полемічна літератураЗ прозової та поетичної передмов до неї можна виокремити елементи національної свідомості в контексті конфесійної.

У контексті національної самооборони варто розглядати й полемічні твори діячів Острозького культурного центру – прозу Герасима Смотрицького й Клірика Острозького та поезію Даміана Наливайка.

 

Список використаної літератури

 

1. Берестейська унія і українська культура ХVІІ століття / Матеріали Третіх «Берестейських читань». – Львів, 1996. – 186 с.

2. Вишенский И. Сочинения. – М.-Л., 1955. – 372 с.

3. Кралюк П.М. Вишенський і Волинь. – Луцьк, 1996. – 22 с.

4. Пам'ятки українсько-руської мови і літератури: У 8 т. – Львів, 1906. – Т. V. – 314 с.

5. Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець ХVІ – початок ХVІІ ст.). – К., 1988. – 568 с.

6. Смотрицький М. Тренос. – Вільно, 1610. – 30 с. + 219 лист.

7. Українська література ХІV–ХVІ ст. – К., 1988. – 600 с.

8. Українська література ХVІІ ст. – К., 1987. – 608 с.



загрузка...
Яndex
 
загрузка...

...