загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Стаття - Василь Тракало

Великий епічний роман Василя Тракала "Колонія" прийшов до українського читача завдяки відомому в Галичині видавництву "Збруч" – ошатно видана книга справляє приємне і навіть трішки ошелешуюче враження. Ще б пак! Обсяг роману – понад 800 сторінок. Сьогодні це випадок не тільки рідкісний (переживаємо час вутлих прозових книг і поетичних збірок), але й унікальний у свому роді. Щоправда, кількома роками раніше Іван Гермаківський подарував нам тетралогію "Хрест над колискою", яка за обсягом майже дотягується до монументальної "Колонії". Але читання тетралогії дещо розчарувало: публіцистичність там превалює над художністю. Тому перше, що спадає на думку, коли в руках опиняється роман В.Тракала: а що ж тут? Чи зумів автор дотриматися високих вимог жанру? Чи не схибив у слові? Чи має власний вироблений стиль? Чи перед нами знову публіцистична оповідь, а чи живе і образне художнє письмо? Побоювання не марні, бо Василь Тракало до цього майже нічого не оприлюднив з художньої прози – ні в малих, ні в більших жанрах. Читачам він відомий як журналіст. Щоправда, до цього друкувалися окремі фрагменти з "Колонії" у журналах "Тернопіль" і "Сучасність". Але як виробити стале враження з невеликих витягів, та ще, мабуть, найбільш вдалих?

Щоб прочитати "Колонію" у повному обсязі, довелося присвятити їй кілька днів. То було цікаве і, сподіваюся, корисне читання, бо перед внутрішнім зором постали картини більш як піввікової історії нашого народу, розказані людиною небайдужою, справді закоханою у свій край і щиро стурбованою його завтрашнім днем. Книга пройнята щирим болем, написана пером пристрастним і гарячим. Відчувається також, що автор добре обізнаний з історією Галичини, зумів віднайти справді рідкісні архівні документи і зібрати численні свідчення очевидців. За кожним його словом стоїть доля сотень людей, їх страждання і біль, святі пориви, любов і гнів. Ритм оповіді, узятий автором роману, високий і динамічний, тональність жива і пульсуюча (хоча вона протягом усього твору кілька разів суттєво змінюється), висвітлення подій назагал вірне, суголосне з історичною правдою.

Центральною стрижневою фігурою твору, до якої в основному сходяться усі сюжетні лінії, є Іван Млиновий, а, так би мовити, опорною точкою – галицьке містечко з поетичною назвою Жнивиця. Образ Млинового виписано найбільш повнокровно і випукло, а розвиток його світогляду і формування характеру подано в еволюційному зростанні. Спершу це романтичний месник, який прагне помститися убивцям свого батька – польським шовіністістам, а згодом – мученик фашистських таборів і вигнанець з рідного краю, що прагне утвердитися на чужій заокеанській землі. Одразу ж поділюся суб'ктивними враженнями: ота перша частина роману, у якій Іван Млиновий діє по-авантюрному необдумано, так разюче нагадуючи чи то Довбуша місцевого масштабу чи такого собі сучасного Робін Гуда, мені найбільше припала до душі. Наша література просто стужилася за героєм такого типу. І я рішуче ж відмітаю усі розмови про те, що такого, мовляв, не могло бути, це фантазія і буйна вигадка автора. Так, найімовірніше – це вигадка. Але яка захоплююча та інтригуюча. Уявляю собі, який чудовий хвилюючий фільм можна було б зняти за першою частиною. То була б авантюрно-пригодницька кінострічка, щось на кшалт американських бойовиків, але з українським колоритом і національним духом. Хто може сказати, що нам сьогодні такі фільми не потрібні? І де в сучасній українській літературі такий невловимий безстрашний герой, якого підлітки могли б узяти собі за взірець, яким могли б захоплюватися і марити?

Мені здається, авторові варто було б також подумати над тим, чи не видати окремою стислішою книжкою історію пригод Івана Млинового, аби спробувати урешті-решт покорити всеукраїнського читача піднесено-романтичною і авантюрно-пригодницькою книжкою. Судіть самі. У молодому віці, не закінчивши вищий учбовий заклад (перешкодили недоброзичливці і вороги, влаштувавши провокацію), він повертається у рідне містечко, уже переслідуваний поліцією, щоб вийти на слід убивць свого батька. Починається нерівний двобій з місцевою польською владою. Щоб стати невловимим, Млиновий вдається до хитрого способу перелицювання і зміни своєї зовнішності. Його хитромудрі гримування дозволяють йому водити за ніс місцевих владоможців – управителя ресторану Лагодинського, комісара поліції Хухру, капітана Венгрина та й зрештою усю пастерункову поліцію. Добре знання місцевості, а також обізнаність із потаємними ходами в приміщені місцевої польської комендатури дозволяє йому кожен раз неушкодженим вислизати з пазурів смерті. Психологічну напругу підсилює любовний зв'язок Млинового з дочкою Лагодинського Марисею. Між молодими людьми спалахує справжнє кохання. Кульмінацією стає епізод, коли Іван Млиновий убиває свого тесця, таким чином помстившись за смерть свого батька і перед Марисею постає непроста дилема вибору.

Не змінює своєї тактики і поведінки головний герой і після приходу більшовиків. Від його руки гине московський зайда.

Коли В.Тракало описує напружені кульмінаційні сцени, його письмо стає особливло напруженим і експресивним, фрази короткими і вибуховими, що свідчить про неабияку майстерність. Ось хоча б один з прикладів. "У двері гримали поліцейські. Іван витер рукавом задимленого ствола й міцно стиснув револьвера в руці. На подвір'ї не було нікого. Крім заклопотаного старшого пострункового, який розгублено щось шукав у кропиві під парканом. Стрибнувши на землю, Млиновий ледь встиг розпрямитися на повен ріст, як у підвальних дверях криміналу заскрипів заіржавлений засув, і розгублений постерунковий спробував перезарядити карабіна. Постріл поклав поліцая на бетонні сходи, якими втікач збіг до підвалу. Зачувши метушню, внутрішній вартовий здалеку загупав чоботами. Та Іван не чекав його з'яви, а двічі вистрелив у замок загратованих дверей. Ще одну кулю отримав вартовий".

Дуже переконливо виписав автор у першій частині історичне тло, майстерно вмонтував у структуру сюжетної оповіді розповіді про інших діючих персонажів. Хоча тут відчувається і деякий нездоровий крен: скажімо, діяльність КПЗУ в тридцяті роки висвітлено більш масштабніше, ніж нелегальну працю націоналістичного підпілля. Може скластися враження, що комуніти мали більший вплив на свідомість галичан, ніж прихильники ОУН. А це було далеко не так.

Композиційна побудова роману – назагал чи не найбільш вразливе місце твору. Тут важко відшукати якусь логіку і певну стрункість. Скажімо, не вельми суттєва розмова Бандери і Лебідя може розтягнутися на кілька сторінок і скоромовкою може відбутися автор про десятимісячні митарства провідника українських націоналістів у німецьких в'язницях.

В анотації зазначено, що "документальні архівні матеріали лише підсилюють інтерес до роману", але на мою думку, саме навпаки – художній твір завжди програє, коли його нашпиговують різними документами. Втім, погоджуюся, що це вже сфера суто індивідуального читацького смаку.

Твір побудований за принципом "мозаїки", хоча автор не ділить його на окремі розділи, він тільки розбиває цілісні фрагменти зірочками. Але що характерно, часто у побудові таких фрагментів спостерігається якийсь вироблений шаблон, у якому найбільше насторожує експозиція, що нагадує пейзажну замальовку. Хоча з-поміж таких численних краєвидів трапляються начебто несогірші, як от: "Серпень торкався вересня, ніби метелик квіток: розмахують крильцями, а сісти ніяк не можуть. По обидва боки широкої польової дороги до Ставків крутилося стигле бадилля картоплі, вилискувала довгими листками жовто-зелена кукрудза. Сонце гріло ще по-літньому тепло, але, коли ховалося за одиноку хмарину, вітер пахнув молодою осінню. Зліва від дороги на болотяному озерці шукав здобичі бузьок-одинак – дивно, невже залишився зимувати?"

Історичні постаті у "Колонії" здебільшого менш вдало виписані автором, ніж вигадані персонажі, не рятує ситуації і те, кожен читач упізнає їх, так би мовити, з одного штриха. Степан Бандера, Микола Лебідь, Ярослав Стецько, Роман Шухевич та інші тут більше своєрдні схеми-символи, ніж люди. Деякі з них говорять словами своїх статей, що видається неприпустимим.

У творі десятки, якщо не сотні діючих осіб. Це можна було б віднести до авторського позитиву, якби більшість з них не проходили летючими тіні. Малосумнівно, що в пам'яті читачів після того, як вони перегорнуть останню сторінку, залишиться жити хоча б з десяток з них. Чомусь автор не подає їх розгорнутих характеристик, мабуть, ввжаючи, що характер і особливості натури мають розкритися у вчинках і конкретних діях.. Але не завди вони розкриваються.

Як на мене, краще подати одну живу вражаючу картину, у якій, як у краплі води, передомлювалися б людські характери і складана епоха, ніж десяток пунктирних. Автор прагне відобразити буремний час у всіх проявах і виявах і часто це нагадує гонитву за вітром. Добрий зразок того як одна сцена може відбивати дух часу показав Богдан Бастюк у "Сопигорі". Мені здається, що ці два епічні твори – "Колонію" і "Сопигору" – історики літератури ще не раз співставлятимуть, шукаючи між ними спільне і відмінне. І тому, що написані вони, по суті, в один час, і тому, що репрезентують традиційну лінію у нашій літературі, і тому, що обидва автори ставили перед собою одне завдання – показати у розрізі життя Галичини у ХХ столітті. Нема сумніву, що колись прийдешні покоління з глибокою вдячністю будуть згадувати обох авторів і однаковою мірою дякувати їм за труд, бо створене ними – правдивий документ непростої епохи, переданий з вражаючою достовірністю, дзеркало, заглянувши у яке, можна буде побачити реальні колізії і живих людей. Але нам би хотілося уже сьогодні визначити, якому з творів можна віддати першість. Сьогодні робити це ще, як на мене, передчасно, бо світ побачила тільки перша книга із обіцяної Б.Бастюком трилогії. Годиться тільки сказати, що образи у "Сопигорі" зриміші, композиція бездоганніша і мова образніша. Сильна сторона "Колонії" – динаміка сюжету, масштабність події. Бастюк млявіший, можливо, надмірно розтягнутий, виваженіший, Тракало – експресивніший, спонтанно-непередбачуваний. Це вже, так би мовити, переходить у сферу людських смаків, про які начебто не сперечаються. Але що таке літературна критика, як не суперечка про смаки (за Шерехом).

Можливо, цю рецензію на "Колонію" слід було б почати із розмови про виняткову працьовитість автора. Справді, роман такого обсягу не завершиш, не маючи такої цінної і вкрай необхідної для прозаїка риси, як працелюбство. А якщо врахувати відносно молодий вік автора (йому тільки за сорок), то можна сподіватися, що невдовзі він вразить нас новими самобутніми творами.

Ще хотілося б відзначити професійне художнє оформлення книги, здійснене маститим митцем Євгеном Удіним: напис "Колонія", виведений великими жовтими літерами, розміщеними вертикально, пересікає колючий дріт. І все. Без зайвої деталізації та ілюстративності. Та скільки у цьому малюнку глибокого, справді символічного підтексту, бо якщо придивитися пильніше, то цей напис на глибокому темно-зеленому тлі нагадує залізничне полотно, , яким вивозили з України-колонії наш знедолений люд у безвість сибірів і соловків..



загрузка...
Яndex
 
загрузка...

...