загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Стаття - ЄВГЕН-ЮЛІЙ ПЕЛЕНСЬКИЙ

У літературно-мистецькому та науковому житті 30-х років у Галичині ця постать вирізняється передусім багатогранністю творчих зацікавлень. Бібліограф, історик літератури, видавець, журналіст — він у кожній з ділянок розкрив нову грань своєї натури. Та чи не найяскравіше вписав він своє ім'я в розвиток літературознавства і критики цього періоду, хоч наукова та видавнича діяльність його тривала й згодом.

Є.-Ю.Пеленський не формулював якоїсь чіткої теоретичної доктрини, якій підпорядковував би факти літератури. Людина чіткої національної орієнтації, він водночас не зводив літератури до функції утвердження засобами слова волі й чину на противагу мислі й краси, як це робив Д.Донцов, не заперечуючи ролі світогляду для письменника, як М.Рудницький. Стверджуючи, що література повинна спиратися на засади християнської етики, він виступав проти зведення їх до рамок вузької конфесійності, як деякі представники католицької критики. Тому статті та рецензії Є.-Ю.Пеленського мають значення не тільки факту літературного життя 30-х років, а й можуть прислужитися дослідникам при осмисленні літературного процесу XX століття, його періодизації і характеристики основних течій.

Літературна та громадська діяльність Є.-Ю.Пеленського почалася рано, в двацятирічному віці, але обставини склалися так, що активна творча праця його на батьківщині тривала ледь понад десятиліття — далі довелося працювати в умовах еміграції.

Літературознавчі зацікавлення посідають найважливіше місце, якщо брати до уваги весь комплекс дисциплін про красне письменство — історію і теорію літератури, літературну критику та бібліографію. Наголошую на цьому, бо всі ці галузі науки про літературу постають у його працях у "скомплікованому", як кажуть поляки, вигляді; це прагнення до повноти охоплюваного матеріалу поєднується з аналізом тексту, а конкретні деталі наштовхують на зіставлення, аналогії або ж певні теоретичні узагальнення.

Уже на початку літературознавчої діяльності дослідник прагнув до синтезу, усвідомлюючи небезпеку "причинкарства" в працях тогочасних учених, де переважало з'ясування частковостей, без широкого погляду на розвиток літератури як на процес, без узагальнення фактів. Брак синтезу він вважав недоліком не тільки в літературознавстві, й в етнографії, філософії та й громадському житті1.

Засилля в науці "причинкарів" і "довботекстів" відзначали й інші його сучасники, зокрема М.Гнатишак (із визнанням деякої корисності такого типу праць) і Б.-І. Антонич (із констатацією глухоти авторів до мистецької вартості творів), але вони пропонували власні теоретичні підходи — концепція ідейно-етичного естетизму Гнатишака чи трактування Антоничем мети мистецтва — викликали в нашій психіці ті переживання, яких не дає реальна дійсність.

Є.-Ю.Пеленського цікавила історія літератури — як її безпосереднє буття, живий процес, що, з одного боку, єднає віки й покоління одного народу, а з другого — пов'язує багатьма вузлами його культуру з культурою інших народів.

В опублікованих працях дослідника маємо тільки фрагменти, які виявляють обшир його творчих зацікавлень, лише контури цілісної історико-літературної панорами. Але, як засвідчує Ірина Пеленська-Пасєка, Євген-Юлій уже на початку наукової діяльності виробляв власну концепцію історії української літератури, яка "пересувала" початок її виникнення на три століття назад — з IX до VI й спиралася головно на фольклорний матеріал магічного дійства (замовляння, молитви, заклинання тощо), що завдяки функціональному призначенню найдовше зберігається в незмінному вигляді. Авторка стверджує, що ці статті, залишилися в рукопису. Серед матеріалів архіву Є.— Ю.Пеленського (відділ рукописів Львів. наук. бібліотеки ім. В.Стефаника НАНУ) їх немає, тому важко говорити про рівень наукової обґрунтованості такого твердження, бо, приміром, погляд щодо автора "Слова о полку Ігоревім" чи існування творів дружинної поезії раннього київського періоду мають гіпотетичний характер і є свідченням радше юнацьких захоплень, аніж виважених висновків.

У підході до історії української літератури, починаючи з епохи Відродження, Є.-Ю.Пеленський у пізніших працях керувався поділом за літературними напрямами (див. рецензії на перше видання "Історії української літератури" (Прага, 1942) Д.Чижевського, "Краківські вісті", 1943, 8 лип.). Але твердження Ірини Пеленської-Пасєки, що поділ української літератури за напрямками — від ренесансу XVI ст. через бароко і класицизм XVII й XVIII ст. до неоромантизму кінця XIX — поч. XX ст., прийнятий тепер нашими літературознавцями, Є.-Ю.Пеленський розробив уже в 1932р.2, не аргументований. Бо статті під назвою "Поділ української літератури", начебто надрукованої на сторінках журналу "Дажбог" 1932 р., насправді там немає — натомість вміщено статтю "Прикрий недогляд" ("Дажбог", 1932, ч. 1, с. 12), яка справді ставить, не виокремлюючи їх, питання про "основу поділу української літератури на доби". Автор тільки виступає проти пов'язування початку нової української літератури з роком 1798 (часом виходу "Енеїди"), бо це, на його думку, лише бібліографічна, а не літературна подія, оскільки твір був написаний раніше й поширювався в списках. Історики літератури, які зв'язують "Енеїду" з роком її виходу, "роблять такий саме промах, якби, приміром, писали про "Слово о полку Ігоревім" не в зв'язку з 1187 р., лише аж з 1812" (очевидно, "1800" — роком здійснення першої публікації пам'ятки); але "річ тут не в кількості літ, а в якості підходу до справи" Тобто в тому, що відлік нової української літератури автор пропонує відсунути назад, бо перед І.Котляревським маємо відомості про кільканадцятеро поетів, зокрема про козака С.Климовського (автора популярної пісні "їхав козак за Дунай"). Пеленський докоряв М.Костомарову за "узаконення" ролі першого поета нового українського літературного відродження за І.Котляревським, і навіть Т.Шевченкові , який називав його батьком української поезії.

Безперечно, такі "поправки" були даниною, повторюю, молодечому романтизмові, виявом патріотичних поривів, а не результатом виважених висновків. До того ж Є.-Ю.Пеленський підходив до літературного процесу як минулого, так і сучасного — передусім крізь призму творчої індивідуальності, що, власне, й утверджує нові стильові прикмети. Тому його увагу привертала творчість митців, з іменами яких пов'язані межові віхи в історії нашого письменства: "Слово о полку Ігоревім", поезія І.Величковського, І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка, Б.Лепкого... Всюди він знаходив якийсь новий, несподіваний нюанс. Так, на пізню творчість Т.Шевченка він дивився як на явище класицизму, витлумачене по-своєму, що пов'язувалося не з літературним напрямком XVIII ст., а з традицією античної класики ("Шевченко-класик", Краків, 1942). З точкою зору Пеленського можна не погоджуватись, але не можливо не побачити новизни дослідницького погляду. Цікавим був відгук ("Шевченко-класик") на цю книгу Ю.Шевельова: вона "становить подію в шевченкознавстві. Інтерес її не тільки в тому, що це перша монографія, яка розглядає поетову творчість після заслання. Цей, чи не найцікавіший, період у розвитку Шевченка взагалі досі явно недооцінений, несприйманий належно і не розкритий науково-критично... Інтерес роботи Пеленського ще й у тому, що автор цілком по-новому оформляє загальний напрям творчої і світоглядної еволюції поета..." і — рецензент робить несподіваний висновок, мовби запрошуючи до продовження розмови, - що це "цікава, розумна і... хибна книга"3.

У класицизмі Шевченка дослідник бачив один з найяскравіших прикладів плідного засвоєння і трансформації в українській літературі традиції давньогрецької та римської літератур. Відштовхуючись від конкретного факту чи постаті, Є.-Ю.Пеленський втягував в орбіту розмови широке коло проблем і пластів культури, підкріплене фактологічною повнотою. Іноді предмет однієї статті вклинювався в іншу. Витворювалася мовби мозаїчна картина. Так, в розвідці "Шевченко-класик" є фрагмент праці "Овідій в українській літературі" (Краків-Львів, 1943), яка увібрала матеріал попередніх досліджень "Публій Овідій Назон: з класичних традицій у Шевченка" ("Новий час". – 1935. - 14 квіт.) та "Доля поетів засланців: Шевченко — Овідій — Данет" ("Рідна школа". - 1937. - Ч. 5/6).

Автор аж ніяк не обмежується констатацією фактів, що самі є наслідком доскіпливого вчитування в численні джерела, а й висловлює оригінальні твердження та здійснює цікаву інтерпретацію текстів, уже, здавалося б, докладно вивчених і прокоментованих. Так, прочитавши в першій фразі книжки "Овідій в українській літературі" (виданій у серії "Літературознавча бібліотека" журналу "Українська книга") про те, що старе українське письменство не знало Овідія, ми далі поринаємо в майже детективну історію про цього класика римської літератури і вигнанця — як про поета українського на підставі легенд про місце його заслання та згадки про вивчення ним мови тубільного готського населення і навіть створення віршів. Ця історія, посилена народною етимологією, що пов'язує з іменем Овідія такі українські топоніми як Видова, Овидова, свого часу захопила й Франка, який у передостанній рік життя підготував книжку перекладів "Публій Овідій у Томіді" — вибрані твори поета з різних збірок та коментарі до них. (Цю Франкову працю Пеленський читав у рукописі.) Франко, зокрема, твердить: "хоча той вірш не дійшов до нас, усе-таки факт, що висококультурний поет міг написати його гетською мовою, треба вважати важним свідоцтвом на те, що він знайшов у тій мові засоби для вислову своїх поетичних помислів та почувань. А маючи майже певність, що гети були членами того племені, яке пізніше в різних, далеко від себе віддалених місцях прозвано слов'янами," а спеціально предками південноруської (української) парості його племені, матимемо право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої і теперішньої української"4.

Сьогодні вчені критичніше дивляться на питання про український характер Овідієвих віршів, та все ж ця проблема не відпала. Так, у 60-ті роки румунський дослідник О.Дримба видав книжку про життя Овідія у вигнанні, де висловлює твердження, що Томи були на території сучасної Румунії, а вірші римський поет писав мовою предків румунів — даків.

Та головне в цьому дослідженні все ж інше — вплив Овідія, особливо його "Метаморфоз", на українську літературу. Деякі із спостережень Пеленського більш переконливі, деякі менш, але всі вони свідчать про його дар аналітика й уміння бачити спорідненості не в збігах образів чи ситуацій, а в характері поетичного сприйняття. Є.-Ю.Пеленський менш доказовий там, де бачить відгомін Овідія в романтичних Шевченкових баладах "Тополя" чи "Лілея", бо ж там перетворення мають фольклорний характер, що випливав з національного джерела, але спостереження над "Лісовою піснею" Лесі Українки ("Любов русалки до чоловіка, близьке співжиття русалки з людиною, в деякій мірі навіть переміна в дерево, не згадуючи про такі мотиви, як особлива роля музики, або тип Перелесника-фавна — все те живо нагадує Овідія, як і ціла низка дрібних ремінісценій"5 доволі мотивовані, як і співзвучність цього твору із "Затопленим дзвоном" Г.Гауптмана.

Ще одним зарубіжним письменником, творчість якого знайшла широкий резонанс в українській літературі і викликала інтерес Є.-Ю.Пеленського, був австрійський  поет Райнер-Марія Рільке. Зацікавлення це було, сказати б, зустрічне, бо сам Рільке в 1899 і 1900 рр. відвідував Україну і написав кілька віршів, навіяних цими подорожами ("Карл XII, Король шведський, мчить по Україні", "В оцім селі стоїть останній дім", "Буря") та два оповідання на українську історичну тематику — "Як старий Тимофій умирав співаючи" й "Пісня про Правду"; та — головне — відчував співзвучність із духом української культури, глибоко моральною атмосферою патріархального і селянського життя й народного характеру, прийнятого волелюбством і релігійною містичністю.

Р.-М.Рільке, власне, відчув і зміг передати те, до чого сама українська література приходила пізніше; тому інтерес до творчості австрійського поета із сильним слов'янським "підсонням" (на його світогляд вплинули також чеська та російська літератури) почав різко зростати в 30-і роки. Тут уже діяли не легендарні, як у випадку з Овідієм, а реальні чинники обопільних культурних взаємин. Книжка про і Рільке починається розділом "Україна в німецькому письменстві", де вибрані відгуки про наш край, його природу, вдачу українців багатьох діячів німецької культури XVIII — XIX ст., починаючи з подорожнього відгуку Й.-Г.Гердера 1769 р. ( з його передбаченням, що Україна стане колись новою Елладою, великою культурною нацією). Така інтродукція була не просто оглядом, а радше підтвердженням, що австрійський поет захопився Україною не випадково — його інтерес був підготовлений і традицією, яку він продовжив і розвинув (див., -зокрема, його лист до Софії Шіль від 23 лютого 1900 р., де висловлено враження від "Слова о полку Ігоревім": "... Зацікавило мене "Слово" безмежно; найкращий є там плач Ярославни, як теж на початку величаве й незрівнянне порівняння до десятьох соколів над лебедями ..., що не має собі рівного"6.

Замітка на звороті титульної сторінки книжки з подякою "Високодостойним Паням — доньці поета Рут Зібер Рільке з Веймару та Зоні Брунер з Кенігсбергу за цінні матеріали з архіву поета у Веймарі" засвідчує серйозність, з якою дослідник ставився до своєї праці. Отже, не дивно, що друге видання праць (Мінден, 1948) містило вже нові розділи: "Подорож Рільке в Україну 1900 року", "Україна в творах Рільке" та "Рільке в українській поезії". З другого боку, дослідник стимулював процес пізнання цього великого магістра українською культурою, заохочуючи поетів перекладати його твори. Промовистим свідчення цього є лист до Пеленського Є.Маланюка 1931 р. 23 вересня, який зберігається у відділі рукописів ЛНБ ім. В.Стефаника НАНУ (архів Пеленського, ф. 75, п. 20): "...Райнер-М. Рільке люблю глибоко й інтимно: для мене він єдине світле, що було в кінці XIX ст., коли було так темно і так страшно. Тільки перекладати його ніяк не втну не тільки тому, що слабо знаю німецьку мову, але й тому, що його дійсно треба перекладати (дати еквівалент ліричного організму). Прекрасно перекладає його Юрій Липа...".

Є.-Ю.Пеленський тонко вловив ті первні лірики Рільке, які знаходили відгук у серцях українських читачів і поетів. Бо коли Богдан Кравців чи Богдан-Ігор Антонич могли взятися за переклади австрійського поета внаслідок спільних розмов на цю тему, то в Юрія Липи така потреба виникла самостійно, внаслідок духовної спорідненості його настроїв з настроями Рільке, про що сам Липа писав у листах до Пеленського. Так само власними дорогами пізніше прийшли до поезії Рільке Микола Бажан й особливо Василь Стус.

Є.-Ю.Пеленський відчував міжнародний контекст кращих здобутків української літератури, її зв'язок із світовим літературним процесом не тільки на рівні теми чи образних перегуків. Він шукав ті "таємні духовні вузли", якими мистецька творчість випливає з "підсвідомих глибин, вічних струмів рідної землі", бо "найглибші літературні твори є рівночасно найбільш національні: Гомер, Есхіл, Вергілій, Данте, Шекспір, Гете, Пушкін, Шевченко засвідчили це надто сильно. Нема теж поезії, відірваної від рідної землі"7

Та головним в літературно-критичних працях Є.-Ю.Пеленського було показати, що національний характер, неповторність обличчя кожної літератури є не завадою, а запорукою — йдеться, звісно, про талановиті твори — її інтернаціонального звучання. Можна виділити два параметри, якими прямує дослідницька думка критика і які охоплюють два означені аспекти літературного, зокрема тогочасного, процесу: напрям і творча індивідуальність. У першому виявляється контакт національної літератури зі світовим літературним розвитком, включеність у нього; в другому — неповторність кожного мистецького явища.

Є.-Ю.Пеленський прагнув розкрити динамічну і змінну панораму літературного процесу XX ст. по обох боках Збруча, простежити основні напрями й течії літературного процесу і водночас окреслити риси індивідуальності його основних представників. Якщо врахувати, що особливо активний період літературно-критичної діяльності Є.-Ю.Пеленського припадає на 30-і роки, коли літературний рух в Східній Україні був обірваний репресіями та фізичним знищенням цілого покоління митців, можна з достатньою підставою стверджувати, що в той час не було критика (окрім, може, Михайла Мухіна), який з такою повнотою й систематичністю відбивав сутнісні риси цього періоду в єдності аналітичного та синтетичного підходів та зміни співвідношення між східно- й західноукраїнськими відгалуженням єдиного в своїй основі літературного організму.

Є.-Ю.Пеленський як літературний критик намагався осмислювати літературні явища й факти, початок яких пов'язаний з літературним відродженням на Наддніпрянщині в 20-і роки, що дали сильний поштовх активізації літературного життя в Західній Україні. І тут і там у літературі утверджується активне творче начало, яке на сході дістало назву вітаїзму (за М.Хвильовим), а на заході — волюнтаризму (за Д.Донцовим). Література сприймалася критиком як засіб реалізації "творчої енергії життя", пошук нових мистецьких форм виразу. Тому хоча молоді письменники не відмежовували себе від літературної традиції, зокрема своїх попередників — письменників початку XX ст. (О.Олеся, М.Філянського, П.Карманського, В.Пачовського та ін., багато з яких на той час були ще живими й активно творили), все ж вони багато в чому заперечували цю традицію (передусім — їх песимізм та всесвітню тугу).

У Пеленського не знаходимо такого різкого розмежування поколінь, як в Антонича чи в С.Гординського, який уже протиставляв наймолодшу генерацію (Б.Кравців, О.Ольжич та ін.) поетам стрілецької тематики О.Бабієві, Р.Купчинському, М.Матіїву-Мельнику. Що ж до класифікації явищ літературного процесу, то в книжці "Сучасне західноукраїнське письменство" (Львів, 1935) виділено дві напрямні лінії — неокласичну та неоромантичну з перехідною між ними неореалістичною, під якою автор розумів "тугу за новою людиною, людиною чину, лицаря волі й геройських посвят"8. Правда, ці дефініції окреслені автором тільки в теоретичному плані, без опори на конкретні факти літературного життя того часу, тому важко було б провести розмежувальну лінію між неоромантизмом і неореалізмом. До котрої з "напрямних ліній" віднести, приміром, поезію Богдана Кравціва, де наявні виразні ознаки з обох з них— "вічного бунту" й "сірих буднів"?

У передмові до укладеної Пеленським "Антології сучасної української поезії" (Львів, 1936) знаходимо класифікацію за стильовими ознаками: символізм і футуризм, значною мірою підготовлені раннім українським модернізмом М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника, генерацією українських письменників початку XX ст. (О.Олесь, Г.Чупринка, "молодомузівці" П.Карманський, В.Пачовський, Б.Лепкий), та неокласицизм, зв'язаний з українською класичною традицією (Леся Українка, В.Самійленко).

Поза тими трьома основними напрямками критик помістив суміжні явища неоромантизму та неореалізму, з формального боку близькі до модернізму символістів та футуристів, а зі змістового - об'єднані спрагою дії, емоційної снаги, динамізму. В одних (неоромантизм) ця спрага виявляється в тузі за великим (в історичних алюзіях), другі (неореалісти) шукають героїчного в атмосфері "сірих буднів" реального життя.

Навіть із цих коротких характеристик видно, що дослідник прагнув ширші естетичні категорії пристосувати до обставин українського, зокрема галицького й еміграційного, життя того часу, висуваючи такі гібридні стильові різновиди, як, наприклад, неореалізм. Звісно, осмислити загальну картину тогочасного українського літературного процесу було нелегко тоді, нелегко й сьогодні з огляду на обставини, в яких розвивалося кожне з відгалужень літератури. І.Дзюба висунув ідею "дзеркального взаємозаперечення", що визначає характер взаємозв'язку в розвитку літератури по обидва боки Збруча: в творах письменників Галичини та еміграції він бачить "риси романтичного світовідчування та ознаки неоромантичної поетики... з протилежною (щодо літератури "радянського табору") політичною та ідеологічною спрямованістю, під іншим емоційним знаком — не оптимістичного пафосу, а стоїчного трагізму"9. Щоправда, цей пафос оптимістичний лише позірно: в суті своїй неоромантизм радянських поетів теж був позначений "розколотістю" (вислів М.Хвильового), "трагічною роздвоєністю" душі в творах Ю.Яновського, В.Сосюри, М.Бажана.

Є.-Ю.Пеленський був, либонь, першим критиком, хто явища західноукраїнського та еміграційного літературного процесу "вписав" у загальноукраїнський літературний контекст і визначив їхні спільні домінанти. Цікавими є, зокрема, його спостереження про спорідненість історіософських концепцій Є.Маланюка й М.Бажана: "Нависла над нами історична неминучість, що кинула Україну, оцю закохану в красі Степову Елладу, на шлях азійських орд. Та в цій "трагічній концепції життя" відчувається не менш сильно, як в інших поетів, туга за снагою, за "варязькою державницькою бронзою" ("Варязька балада" Маланюка). До найкращого вияву доходять історіософічні концепції минулого України в київського поета Миколи Бажана ("Кров полонянок", "Сліпці" й ін.). Бажан, заглиблений в історіософії мрійник, дає, крім того, в своїх творах зразки поезій, в яких стихійна, надлюдська — щоб не сказати: надприродна — любов до батьківщини доходить до свого найповнішого виразу ("Слово о полку" та ін.).

До своєї антології українських поетів 20-х р. Пеленський включив і поетів-галичан й емігрантів (серед символістів знаходимо Романа Купчинського, серед неокласиків — Михайла Рудницького, серед неоромантиків — Олеся Бабія, Юрія Дарагана та Євгена Маланюка), що засвідчувало не тільки те, що упорядник західноукраїнську гілку українського письменства сприймає як органічну частку єдиного процесу розвитку національної літератури. В умовах 30-х років, коли виходила ця антологія, літературні організації в радянській Україні були розгромлені, різні мистецькі течії перестали існувати й запанував єдиний, обов'язковий для всіх нормативний метод соціалістичного реалізму. Письменники, які жили в Західній Україні та еміграції, хоч і не могли компенсувати непоправних втрат, усе ж намагалися продовжувати лінії пошуків, так широко й талановито розгорнутих у Харкові та Києві в 20-і р. Врахуймо, що антологія охоплювала тільки 20-ті роки, отже, укладач не міг включити до неї представників молодшого покоління західноукраїнських та еміграційних поетів, які голосно заявили про себе в середині 30-х р. (Б.Антонич, Б.Кравців, О.Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга та ін.).

Крім цього, Пеленський відчував потребу теоретичного осмислення творчого доробку представників "розстріляного відродження". Відчував, треба сказати, не лише він. Так, ще в 1927 р. на сторінках празького журналу "Нова Україна" (чч. 10-12) Леонід Білецький писав про "перешкоди щодо нормального розвитку української літератури з ріжних боків: перш за все з боку підпорядкованості Москві, комуністичної влади, яка українське навіть артистично-поетичне слово поставила в такі цензурні умови, в яких воно не було навіть під час царського довоєнного режиму; система безвиглядного централізму в керуванні навіть культурними справами та системами "удержавлення" всієї видавничої справи була й є найбільшою перешкодою до того, щоби який-небудь твір, написаний в неокомуністичному дусі, або твір у непанегіричному тоні на адресу сучасного режиму на Україні, міг бути надрукований"11.

Але всупереч усім цим перешкодам досягнуто було дуже багато, і його треба було узагальнити. Однією з таких узагальнюючих спроб була книжка Ярослава Гординського "Літературна критика підсовєтської України" (Львів, 1939), у якій відомий літературознавець зробив огляд літературно-критичної думки в Україні за напрямками і течіями (футуристи, символісти, академісти, неокласики, представники конструктивного динамізму). Галицькі часописи вміщували добірки творів репресованих та розстріляних письменників, а поети (Б.-І.Антонич, С.Гординський) присвячували їм твори. Отже, те, що робив Є.-Ю.Пеленський, НЕ БУЛО ВИНЯТКОВИМ — РАДШЕ ВІДБИВАЛО ЗАГАЛЬНУ ТЕНДЕНЦІЮ. Але, мабуть, ніхто не робив цю справу з такою послідовністю, цілеспрямованістю і повнотою, як він, особливо на сторінках щоденної газети "Новий час" у 1934-1936 р., де він був редактором літературної сторінки. Вміщуючи статті "Символізм в українській поезії", "Футуризм і футуристи", "Класицизм в сучасній український поезії", він водночас творив портрети кожного з найяскравіших представників цих та інших літературних течій, де тонко поєднано особливості філософського світобачення й стильової манери письма митців: назвемо портрет "Михайло Івченко, поет-філософ Землі" ("Новий час". — 1934, 3 березня); сильною стороною цього письменника критик вважає по-мистецьки поставлену проблему землі й людини, що набирає різних соціально-моральних і філософських аспектів: ідеологія роду, стихія "притаєних біологічних законів", національна ідея та християнізм, втілені символістськи-неоромантичними засобами письма.

Про точність характеристик свідчать уже самі назви його статей. "Наш олімпієць" ("Новий час. – 1934. - 8 квітня) — це, ясна річ, про Максима Рильського. Критик вловлює "злученість" поетової античності з національним характером його світосприйняття: між Навсікаями, Афродитами "гармонійно вплетена постать української красуні", еллінський краєвид переходить в український з поклоном соснам, грабам та березам, а потім переходить у "тугу за могутністю", в історіософський мотив.

Захоплення античною класичністю допомогло Є.-Ю.Пеленському зрозуміти суть історіософських мотивів й у збірці Є.Маланюка "Земля й залізо" (1930), зокрема образу-символу Степової Еллади, що втілює собою аналогію між стародавньою Грецією і Україною : Пеленський, мабуть, писав про це Маланюкові, бо в листі-відповіді від 23 вересня 1931 р. зустрічаємо авторське пояснення цього образу: "Степова Еллада"— ідея власна, дійшов до неї інтуїтивно і, одного разу, коли розводився про ню перед п.Бочковським, він мене здивував, що ця ідея є вже проголошена Негdег'ом (1784), [...] Так що сталося, як це завжди буває з "самоуками" (я не маю класичної освіти, бо скінчив реальну школу), що Америка вже була відкрита. Правда, Еллада на Україні у Гердера Futurum, у мене це — рlusquamperfektum. Власне майбутнє на Україні— в аспекті моїх історіософських міркувань — є Рим, як те, що має перебороти її елладність, до речі, затруту Іраном"12.

Як знаємо, з приводу історіософських образів Степової Еллади та Земної Мадонни у пресі спалахнула гостра дискусія, поета звинувачували в паплюженні України. Пеленський один із перших підкреслив амбівалентність цих образів (це — "пеани і прокльони" водночас, бо вони викликають широку гаму асоціацій); трагедія цієї країни — це "хрест із доріг: зі Сходу на Захід та із Варяг у Греки. Вона немов розп'ята на цім хресті", і тому ідеалом для поета є "Рим на Україні"13. Молодий критик зумів не тільки дати глибоку інтерпретацію поетичних символів Маланюка, а й оцінити рівень його таланту, поставив його ім'я поруч із Тичиною та Рильським.

Незабаром до цих трьох імен долучилося й четверте — Микола Бажан — "великий архітект слова" (знову підкреслюємо точність назви статті). Не зупинятимемось на даній тут характеристиці творчої індивідуальності поета, яка містить цікаві спостереження та зіставлення (з М.Рильським, Є.Маланюком), наведемо лише заключний штрих розвідки, що стосується радше психологічного, ніж проблемно-стильових аспектів творчості поета... Найвище творче піднесення М.Бажана обірвалося на трагічній ноті: його поема "Сліпці", в якій, на думку критика, дано глибокий історіософський синтез трагічного минулого України, лишилася незавершеною: "Бажан не пішов далі шляхом Шевченка, що в наші дні веде вже, правда, не у надкаспійські степи, а на соловецьку каторгу, шляхом, що ним теж пішло багато сучасних українських поетів. Бажан замість життя вибрав згодом романтику. Але й у світі поетичної фантазії він веде борню — й терпить. Веде борню між двома примарами-фікціями: між Гамлетом і Достоєвським. Мара Достоєвського налягає на нього, давить і ламає. З того боку читається Бажанова поема "Гофманова ніч", (друкована в "Літ. ярмарку" М.Хвильового, 1929) не як поема про німецького романтика Амадея Гофмана, а просто як поема про авторову трагедію14. Наслідком була поема "Безсмертя" — про Кірова, еквівалент "цілування пантофлі папи" (заключний акорд збірки П.Тичини "Замість сонетів і октав", передбачений іще в 1920 р.).

Динаміка й варіативність критичної думки Є.-Ю.Пеленського вражає так, як образне багатство творчої палітри поета. Варто звернути увагу на те, які несподівані й різнопланові аспекти його тематики, стилю, літературних зв'язків: "Двобій поетів" (про Є.Маланюка й В.Сосюру), "З генези поетичних образів", "З психології поетичних образів", "Патріотизм на замовлення" (про поезію М.Терещенка), "Половецькі саги Івана Франка", "Українська поезія й море", "Українське письменство в Югославії", "Доля поетів-засланців"... А тут же не вказані статті з книгознавства, бібліографії, музейництва...

За словами Ірини Пеленської-Пасєки, теоретичні, критичні та історико-літературні досліди Пеленського мали завершитися синтетичною працею, "тому зрозумілі його змагання до синтезу в науковій діяльності, його його нехтування "причинкарством" і його трагедія, що та праця в ділянці українського літературознавства не завершилася синтетичним твором, який мав дати початок модерній історії українського письменства".

Заради істини скажемо, що модерній історії українського письменства було покладено початок ще за життя Пеленського і він відгукнувся на вихід цієї історії (мова про "Історію..." Д.Чижевського); але свою історію вчений усе ж написав, хай вона і не має вигляду послідовного розкриття теоретичних положень та аналізу творів. Він подивився на розвиток рідного письменства своїми очима, дав власне втілення основним фактам різних епох, побачив його у зв'язках зі світовим літературним процесом, і якщо не повною мірою, то в головному досягнув того синтезу наукового дослідження, до якого прагнув від початку своєї діяльності.



загрузка...
Яndex
 
загрузка...

загрузка...