загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Стаття - Модифікації жанру критичної статті в західноукраїнській періодиці 20-30-х рр. ХХ ст.

У західноукраїнській критиці означеного періоду досить часто зустрічаємо виступи, предметом яких є літературний процес, тенденції його розвитку протягом конкретного часового проміжку. Такі огляди стосуються не тільки творчих здобутків і втрат за рік, як-от статті Ол.Бабія «Літературні журнали в 1922-1923 рр.» чи Л.Бурачинської «На грані року», «Наша повість у 1937 році», а й значно більшого часового проміжку (наприклад, К.К. «Літературне життя в Совітській Україні»). Зразком огляду, що має на меті продемонструвати повну палітру літературних надбань протягом тривалого часу є виступ Є.-Ю.Пеленського «Сучасне західньо-українське письменство. Огляд за 1930-1935 рр.». Автор створює загальну картину тогочасного літературного процесу, виділяючи традиції і новації, пояснюючи переваги і домінанти неоромантизму і неокласицизму, вплив соціальних чинників на літературу. Розглядаючи надбання красного письменства, Є.-Ю.Пеленський зупиняється окремо на ліриці (детальніше про відомих авторів, згадкою про молодих і перспективних, усього 41 особа), «епіці», відзначаючи окремо художні твори і публіцистику (30 осіб), драмі, яку вважає «за найслабше місце в сучасній нашій поезії» (7 осіб). Критик не аналізує «плюси» і «мінуси» згаданих художніх творів, а обмежується лише окремими, але влучними оцінними судженнями і констатацією фактів. Наприклад, «Від популярних, з перестарілою технікою драм, яких у нас багато, відбивають інтересні спроби М е р і я м а (Г.Лужницького). В своїх двох оперетках зумів він поєднати модерні засоби із цікавим сюжетом і добрим комізмом» [...]1. З молодших драматургів можна назвати Галана («Вантаж»), І.Крушельницького («На скелях») і Б.Гомзина («Кров кличе», 1933)»2. Оглядач звертає увагу читачів на мистецькі експерименти: «Досить рідкий у нас жанр новелі з еротичним сюжетом, легкого французького типу, започаткував «Нагодами й пригодами» М.Рудницький. Куди далі пішов С т е п а н Л е в и н с ь к и й  («З японського дому», 1933, «Схід і Захід», 1934). Він покидає Мопасанівську легкість, щоби піти слідом Купріна-Арцибашева. Еротизм стає тут яскравий, заслонює все проче» 3. Подаючи приклад експериментальних пошуків Степана Тудора («Молошне божевілля», 1930), Є.-Ю.Пеленський підкреслює: «Позитивне тут хіба намагання до мелодійности мови. Засіб простий і один: накопичення слів, де є звук «літ» [...]. Робили це вже багато раніше і то багато краще футуристи Семенко і Шкурупій»4. Посилання на досвід письменників-наддніпрянців не випадкове. Критик, оглядаючи літературу Західної України 1930-1935 рр., постійно намагається вписати її в загальноукраїнський контекст, а подекуди і в європейський. «Огляд» Є.-Ю.Пеленського і за змістом, і за структурою, і за рівнем узагальнень, і за влучністю оцінок є, по суті, стислою монографією. Тому її жанрову модифікацію можна окреслити ще й так: це — стаття-монографія оглядового характеру.

На сторінках галицької періодики зустрічаємо і такі форми оглядових статей, як огляд творчого доробку одного письменника (І.Федоренко «Оскар Уайльд (Огляд літературної творчости)»5; огляд надбань групи авторів (Є.Маланюк «У сусіда (Декілька профілів сучасних польських поетів)»6.

С.Гординський на сторінках «Назустрічі» опублікував цікаву комбінацію огляду і рецензії «Чотири реторти лірики». Цей виступ присвячений поезії Б.-І.Антонича («Три перстені»), Н. Лівицької-Холодної («Вогонь і попіл»), Ю.Косача («Черлень») і Є.Маланюка («Земна мадонна»). Критик чітко окреслив свій задум: «Пишучи тепер про поезію, не буду чіплятися поодиноких віршів, буду говорити про поетів, як герольдів своїх ідеалів, буду говорити «виясняльно», щоб якнайбільш об'єктивно з'ясувати кожного поета, як вислів власного типу»7. Але перед тим попередив його загальними міркуваннями про те, що сучасна йому література щораз більше «потопає... в патріотично-популярних писаннях», які трактував як «лихо». Така поезія може мати сенс, якщо патріотичні моменти зростуться «органічно в один емоційний комплекс з мистецькою формою»8. Далі зробив застереження щодо використання «порівняльного методу з іншими, чужинними поезіями». І на такій основі формулює свої стислі і влучні судження, подає читацькі враження, ділиться сумнівами, захопленнями.

Огляди, представлені на сторінках західноукраїнських часописів, у переважній більшості відповідали канонам жанру і були структуровані прагненнями авторів розглянути розвиток окремих тенденцій літературного процесу в чітких хронологічних рамках на соціальному та історико-літературному фоні.

Серед жанрових різновидів критичної статті особливе місце займають виступи, предметом яких були вже оприлюднені міркування й оцінки. У цьому виразно виявлялася ситуативність і дискурсивність літературної критики, яка, при всіх її яскравих індивідуальних ознаках, все ж є справою колективною. Істина викристалізовується у протиборствах і протистояннях. Суперечки, дискусії, полеміки, попри їх гостроту і пристрасті, є обов'язково ознакою нормального літературного процесу, яка зумовлена вже самою природою художнього світу. Саме вони займали чимале місце у галицькому літературному процесі. Найчастіше ці зіткнення, спровоковані окремими критиками і письменниками, стосувалися насамперед питань ідеологічних. У таких випадках кожен критик поводився, реагував інакше. Наприклад, С.Гординський послуговувався полемічними статтями, а М.Рудницький вдавався до есе. Д.Донцов віддавав перевагу критичним виступам у формі передовиці чи промови, а О.Турянський у формі відкритого листа чи відгуку. Кожне з функціонуючих періодичних видань того часу брало участь у полеміках, але тільки квартальник «Ми» мав спеціальну рубрику, ба навіть розділ «Дискусії», у якому і вміщував полемічні матеріали. Темою найбільш гострих полемік була самокритика в її журнально-газетному поточному побутуванні. Стисло пріоритети такої критики можна передати словами С.Гординського: «Передусім критика: маємо на увазі не ту, що її роблять професори і що зветься науковою. Вона нам мало цікава й для сучасности, яка нас передусім захоплює, неістотна. Ми її заперечуємо в літературі, бо нема індивідуалістичної науки, а літературна критика знає лише індивідуальності, людей і твори, а втім, живемо в часі, коли свобода мистецтва і його вічне відновлювання, вічна змінність є вже річчю, що не викликає сумнівів. Зате критика філософічна — оце рямки, в яких добре почувається сучасна література. Для цього не треба обов'язково бути філософом; [...] філософічна культура — це не знання систем, а здібність роз'єднувати інтелектуальні поняття й вічно розбивати застиглі системи на те, щоб туди впровадити ж и т т я. Такий підхід дає нам спроможність краще зрозуміти літературну творчість, бо першим обов'язком критика є — все зрозуміти, не замикатися перед ніякою новою спробою й бути здібним сприймати навіть найтонкіші й найбільш непередбачені способи міркування»9.

Підхід до оцінки літературного твору як до явища наскрізь індивідуального поділяли не всі — навіть представники ліберально-естетичної критики. Якщо М.Рудницький ставив високі вимоги до естетичної форми та психології образів, то С.Доленґа вважав, що й ідея, і навіть політичні переконання, якщо вони органічно вплетені у канву художнього твору, обов'язково повинні акцентуватися. Зразком такої полеміки можуть послужити рецензії на публіцистичні виступи Ю.Липи «Бій за українську літературу» та Д.Донцова «Наша доба й література», опубліковані навесні 1936 року у VI книзі квартальника «Ми».

Група молодих літераторів націоналістичного спрямування оприлюднила свої підходи до оцінки художніх творів у статті С.Осінського «Критерії оцінки мистецького твору». Там твердилося: «При розцінці вартости мистецького твору — треба б — для легшого перегляду перевести таке схематичне розмежування:        Естетичний момент

Етична тенденція

Національно-суспільна ідея твору»10

Цікаво, що під етичною вартістю малося на увазі героїку. Риторичний дискурс розгортався в такий спосіб: «...Чи можна оцінити позитивно твір з чужою нам чи протилежною національно-суспільною ідеєю? Чи для оцінки вартости твору є неодмінно доконечні стисло поєднані ті три засади, вище згадані? Вартість признаємо за таким твором, що у висліді у сприймача викликує героїчне етичне пережиття, що находить своє творче відношення до його національної ідеї, посереднє чи безпосереднє, — в психіці читача чи загалом сприймача. Значить, естетичний момент у зв'язку з героїчною концепцією життя продовжуваного у творі?!... Цей критерій може бути тільки тоді вальорний, коли ступінь естетичних пережить і життєвої ідеології сприймача є того роду, що ворожих нам суспільних ідей твору він не прийме, не здемобілізується ними, а естетичні й героїчні елементи твору посилять у ньому кохання його національно-суспільної ідеї...»11.

Як бачимо, діалоговість критичних оцінних розмірковувань діє у формі внутрішнього монологу, зверненого все-таки до певного адресата (свого потенційного читача) і водночас під впливом врахування наявності ідеологічних опонентів, які такого тексту і не читатимуть. Домінує в таких статтях просвітньо-дидактична функція.

До полеміки різних критиків з приводу суті критики, її ролі у літературі й суспільстві часто долучалися й читачі. Як правило, позбавлені будь-яких жанрових вимірів, їхні виступи через надмірну емоційність, слабкість арґументації і деяку розхристаність думок нагадують палкі промови. Прикладом такої участі читача в дискусії є стаття N.N. «Про літературну критику й критиків»12. Захований під криптонімом, автор демонструє певні знання про предмет аналізу, але емоційність і відверта упередженість щодо М.Рудницького знижували переконливість виступу. Звинувачуючи критиків у тому, що вони «з рецензованих творів витягають штучно тільки те, що їм потрібне для їхньої ціли», N.N. сам вилучив із статті С.Гординського лише той фраґмент, який ілюструє його ж тезу. Дописувач вважав, що естетизм в українській критиці представляє лише М.Рудницький, бо усі закиди адресовано тільки йому, згадано тільки його художні твори (натяк на «Нагоди і пригоди» надто прозорий. — Н.К.), тільки ті видання («Діло» і «Назустріч»), у яких часто друкувався критик. Тональність цього виступу, його образність, в'їдливість дуже нагадують стиль самого М.Рудницького. Так заявляв про себе інтертекстуальний аспект критичного дискурсу. Проте «Естет» цим читачем артикулювався іронічно. Вслід за ура-патріотами цей читач звинувачував критиків-лібералів у браку патріотизму, любові до своєї літератури. «Нема в наших «естетів» гостро розвиненого почуття національної гідности й солідарности; або ще краще сказати: нема л ю б о в и, п і є т и з м у д о с в о г о р і д н о г о, д о с в о є ї, хоч і вбогої «хати»13. Після того «читач» перейшов до проблеми «популярної» літератури, підміняючи поняття популярний (авторитетний) і «популярний» в значенні «масовий». Наступний, і досить несподіваний, поворот у статті N.N. стосується участі українців у збагаченні світової мистецької скарбниці. Висновок, що його зробив неординарний «читач», був однобічно-категоричним. Згадавши кінорежисера Є.Деслава, скульптора О.Архипенка, співаків С.Крушельницьку, М.Менцинського та інших, полеміст зауважив, що «до світової мистецької скарбниці вони вносять перли своєї творчости, в той час, як наша власна скарбниця порожня» 14. N.N. твердив, що орієнтація на кращі європейські зразки красного письменства, пропагована критиками-естетами, веде «молодь на інтернаціональні манівці, ослаблюючи тим наш мистецький потенціал», а тому найважливішим завданням критики має бути виховання патріотів: «Треба нам рішуче більше пошанувати момент загальноетичний і національний. ...Також поменше іронії щодо «патріотизму» та нашої «духовної вбогости». Таке сугерування нетворче, не доцільне та й не уґрунтоване дійсністю»15.

Логіка розмірковувань цього «читача» відповідає платформі «Дзвонів» і концепції критики їх провідного критика — М.Гнатишака, який використовував для підпису своїх рецензій, як правило, криптонім із власних ініціалів М.Г. Питання, чи належить цьому критикові криптонім N.N., не має принципового значення. Істотним є те, що в полеміці з популярним автором інший приховує власне прізвище. Це спостерігається й тоді, коли негативна оцінка стосується твору, присвяченого важливій чи популярній для того часу темі (проблемі). Так, у «Дзвонах» нищівна стаття-рецензія на «повість у визвольній війні» В.Лопушанського озаглавлена «Перемога», підписана промовисто-анонімним «Сriticus»16.

Одним із найпопулярніших і мобільних жанрів літературної критики міжвоєнного двадцятиліття в Галичині був огляд-рецензія. Такий вид критичного виступу мав чітко визначену мету: дати уявлення галицьким читачам про загальний стан української літератури й окремих її явищ, визначити їх місце в історико-літературному процесі, розчленуванні Україні у громадсько-культурному житті Галичини. Найчастіше логічна структура таких поглядів (особливо газетних) складається з таких компонентів: загальної оцінки поточних подій (чи якоїсь події) літературного життя; вільних асоціативних переходів від одного явища до іншого; яскраво вираженої суб'єктивності. Прикладом такого огляду може бути виступ Ковальського «Memento vivere» («Кілька слів про сучасну поезію»). Автор, продовжуючи тему Д.Донцова про кризу в українській літературі, розглядав емігрантську поезію. Він вважав, що основними мотивами у цих віршах є розчарування, знемога, утома, безвихідь, безпорадність і відчай, підтверджуючи свої висновки окремими цитатами з творів А.Павлюка, М.Осики, М.Обідного. Його критерії та оцінну шкалу становили твори відомих письменників з України, бо був то ще період національного відродження. Автор наголошував: «...і мусимо таки признати, що творчість тогобічна, себто на Вел.Україні, по зовнішній формі значно яскравіша, живіша. «Червоний Шлях» у кождому разі інтересніше читати, ніж «Нову Україну»17. Причини того, що «на сьогодняшній день ... емігрантська поезія нічого нового не дала», М.Ковальський вбачав у «самій психольоґії української індивідуальности, в степені національної свідомости»18. Але й творчий процес по той бік Збруча автора статті також не цілком вдовольняв. Поезії В.Еллана, Я.Савченка та й інших здавалися йому призмами, «крізь які переломлюються російські тенденції». Порівнюючи українських авторів з С.Єсеніним, М.Ковальський трактує останнього не як поета, а передусім як росіянина, більше того — комуніста. Власне мистецька вартість поезій Єсеніна його не цікавила. Висновок автора статті спирався на його етнопсихологічні уявлення: «Причини анемічности творчости на еміґрації і неприродности мистецьких шляхів на Україні полягають у тому, що в нас — Українців — іще не психольоґія побідника, не визволеного Прометея, не вільного духом відродженого велетня, свідомого своєї сили, — але психольоґія р а б а»19. Взірцем духовного рабства для М.Ковальського був уже тоді Павло Тичина: «Перші книжки Тичини — «Сонячні Кларнети» і «Плуг» — якраз показують визволеннє з-під духового рабства укр. індивідуальности. Далі — «Замісць сонетів і октав» — глибокий містицизм, біль по втраті, по незабутньому. А «В космічному оркестрі» се вже ясний поворот до старої психольоґії раба, що тулиться до сильного «міра сего»20. Свої прогнози і побажання на майбутнє критик адресував не лише митцям, а й читачам. «Інколи порівняти те, що створило мистецтво укр. на сьогоднішній день із тим, що могло воно створити і чого вимагає сучасна хвиля відродження нації — побачимо дуже мало плюсів, а багато витраченого надаремно часу, енерґії й сил [...]. Хочеться вірити, — і на се маємо право — що діждемося того Мойсея, якого так болюче прагнув у «Плузі» Павло Тичина (не комуніст)»21. Такі огляди-рецензії містили не лише літературні факти, а й просторі авторські коментарі, як найсуттєвіший чинник такого типу критичних виступів.

Дуже часто огляди мали за мету репрезентувати якось читачам те, чого вони ще не читали через брак часу. Це є найбільш зручною формою оглядів, які виконували орієнтаційну і спонукальну функції, заохочували читачів до читання. До цього типу оглядів відносимо статті з інформацією про літературний процес за межами України: Є.М. (Є.Маланюк) «З творів «першої в світі літератури»; М.Гнатишак «Нова німецька белєтристика про війну (річеві замітки)»; м.р. (М.Рудницький) «З нових американських книжок» і т.д.

Важливим різновидом критичної статті були передмови і післямови. Такого типу критичні виступи, хоч і не є численними, все ж наявні у творчому доробку західноукраїнських літераторів. Найчастіше ними супроводжувалися твори європейських письменників, що виходили у світ у львівських видавництвах чи бібліотеках при періодичних виданнях. Такі виступи здебільшого наближалися до літературно-критичних нарисів й есе, бо супроводжували переважно українські переклади європейських митців, творчий доробок яких був маловідомий або й зовсім не відомий галицькому читачеві. У них, як правило, відсутній переказ змісту творів. Критики акцентували увагу на виграшних моментах й здобутках письменника, однак принагідно згадували невдачі чи втрати, хоч і намагалися виокремити ці твори із загального потоку, увиразнити творчий портрет їх авторів.

Яскравим зразком такого типу критичного виступу є передмова М.Рудницького «Романтичний сюжет» до книги І.Борщака та Р.Мертеля «Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана», виданої у Парижі в 1931 р. Авторизований переклад з передмовою М.Рудницького вийшов у світ у Львові двома роками пізніше. Критик, представляючи читачам нову книгу, пояснював причини й мотиви її появи. Передмова складається з трьох частин, у яких почергово мовиться, що стало поштовхом до появи життєпису гетьмана; чим відрізняється твір І.Борщака та Р.Мартеля від уже написаних про Мазепу в Європі; чому белетризована історична студія здобула таку популярність у світі. М.Рудницький у властивій йому есеїстичній манері зазначає: «Перекладаємо оту книжку тому, що у рідній мові не маємо досі кращої короткої монографії про Мазепу. Мета авторів познайомити чужину із одною сторінкою нашої бувальщини сходиться з потребою нашого загалу пригадати собі цю бувальщину»22. І далі вказує на причини цієї потреби: «Остання війна зродила нову потребу оживляти легенди та відтворювати історичні події. Нервове покоління кінової доби має щораз менше часу та терпцю на товстелезні книги з причинками, коментарями, цитатами»23. Однак критик вважає, що війна зумовила інтерес широкого загалу до історичних постатей не лише в Україні. Змальовуючи процес становлення жанру життєпису в Америці, Англії, Франції, підкреслюючи роль Андре Моруа в утвердженні саме цього жанру, М.Рудницький пояснював: «Велика війна витворила голод геройства та історичних величин. Її непередбачена загальна невдача ще збільшила цю смагу. Мало коли в історії така велика війна з такими великими гаслами зродила так мало індивідуальностей і відкрила людську підлоту в такій наготі. Небувале нинішнє зацікавлення життєписами давніх великих людей — це туга за величинами, за індивідуальностями»24. Критик вважав, що попри всі недоліки, авторам вдалося уникнути небезпеки «робити із постатей нашої бувальщини самі крицеві статуї», змалювати Мазепу — людину з його численними чеснотами і вадами: «Мазепа при всій своїй інтеліґенції не був таким програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили»25. Інтонаційно-стильові особистості критичної нарації свідчать про те, що авторові імпонували не лише «найбільший між козаками європеєць — Мазепа», а й автори його життєпису, а понад усе їх спроба показати світові Україну не нудною політично-історичною публіцистикою й «занадто хуторянськими засобами». «Мазепа» Борщака та Мартеля не може звільнити себе від закидів як кожна історична студія, що пробує підкреслити деякі моменти, як головні мотиви постанов і вчинків. Можемо піддавати сумніву не одну фразу, передавану як «історичні слова» Мазепи, не один «факт», виведений на підставі документів та справоздання попередніх істориків. Діло не в тому, чи погоджуємося більше або менше з портретом Мазепи на тлі тодішньої доби, що ввижається нам завсіди як кожна історична доба крізь призму наших майбутніх ідеалів. Важне те, що автори не лякаються ясних, сміливих висновків, хоча не мають наміру йти за модним у слов'янських краях «патріотичним» навчанням історії»26.

Наведені приклади із статті М.Рудницького засвідчують цілковиту рацію С.Залигіна, який стверджував, що «передмова, якщо вона не ставить перед собою літературознавчого завдання, повинна лише доповнювати автора, повідомляючи читачеві щось таке, що напевно залишиться за рамками його творів — хай то будуть біографічні дані чи особисті враження від прочитаного»27. Сказане повною мірою стосується й передмов С.Гординського й О.Грицая, що передували українським перекладам французької, німецької, російської, англійської й інших літератур (понад 20 виступів такого типу).

Прагнення цілісного осмислення літературного і громадського життя і необхідність оперативного та водночас регулярного реагування на поточні події і явища змусили критиків звернутися до критичних циклів. Їх особливістю є те, що вони складаються із різножанрових виступів. Відкрита структура цього жанру дозволяє писати «суміші», вільно переходити від проблеми до проблеми. Однак такий літературно-критичний цикл, при всій своїй розімкнутості, все ж явище цілісне, бо йому властиві концептуальність, спільний системний принцип, формальний зв'язок між окремими частинами, стильова єдність, об'єднуючі наскрізні композиційні деталі. Прикладом такого літературно-критичного дискурсу може бути цикл М.Рудницького у «Світі». Протягом 1926-1929 рр. автор опублікував 19 літературно-критичних статей, у яких окреслив різні аспекти психології творчості, осмислював проблеми адекватного сприйняття і повноцінного розуміння художніх творів сучасниками; стосунки між літераторами; навкололітературні події. Велику увагу приділяв комунікативній системі автор — читач — критик, контактам красного письменства і преси; не обминув і морально-етичні чинники літературної праці. М.Рудницький обрав для цього найзручніший жанр — есе, оскільки це дозволяло, з одного боку, максимально наблизитися до читача і створити ілюзію щирої розмови, а, з другого, — висловлювати власні погляди на підняті проблеми, без ризику бути звинуваченим в авторитарному нав'язуванні власної точки зору. У двох випадках використав жанр відкритого листа. У 1927 році його виступ «Для кого пишете?» мав форму промови, а у 1929 році лист до молодого автора «Чи маю талант?» було представлено у формі напутнього слова.

Інший вигляд і структуру мали критичні цикли К.К. і Л.Нигрицького, опубліковані у «Літературно-науковому додатку «Нового часу» в 1938 році. Протягом року Л.Нигрицький (псевд. Григора Лужницького) надрукував 14 статей, в яких намагався пояснити читачам, що ж таке критика, яким був шлях становлення і розвитку української критики, якою бачиться йому сучасна література. Він використав форму літературно-критичного есе (8), історико-літературного нарису (6) і відкритого листа (1). Особливу увагу автора привернув період середини і другої половини XIX ст., такі постаті, як П.Куліш («Куліш-критик і Шевченко», «П.Куліш про завдання української критики», «Між Кулішем і Грінченком») і Борис Грінченко («Критика Бориса Грінченка», «Тіні критика Грінченка»). Слід зауважити, що, сповідуючи принципи католицької морально-етичної критики, Л.Нигрицький все ж ґрунтовно і об'єктивно описує стан критики, шляхи її становлення, підкреслюючи перш за все її просвітницький характер і виховну функцію в літературі та суспільстві.

Критичний цикл К.К. про літераторів наддніпрянської України друкувався у літературно-науковому додатку «Нового часу» протягом 1938-1939 рр. і містить 15 статей, одна з яких є оглядово-проблемною («Новореалізм совітської літератури»), а решта — літературні портрети, що тяжіють до історико-літературного нарису. Ці виступи критика носять у першу чергу інформативний характер. Автор окреслює ідейно-тематичні зацікавлення кожного з портретованих, називає твори, визначає їх місце як у творчому доробку письменника, так і в літературному процесі, показуючи згубний вплив імперської ідеології на літераторів, на ламання таланту, формування духовного роздвоєння.

У підсумку можна твердити, що словосполучення «літературно-критична стаття» не може мати строго термінологічного статусу, бо не окреслює змістово-структурного обсягу і характеру літературно-критичної діяльності. Як термін воно може називати один з видів критики, який охоплює (узагальнює) ряд чітко структурованих літературно-критичних жанрів (різновидів).

Література

1. 1. Пеленський Є.-Ю. Сучасне західноукраїнське письменство. Огляд за 1930-1935 рр. - Львів, 1935. – С.50.

2. 2. Там само.

3. 3. Там само. – С.44-45.

4. 4. Там само. – С.47-48.

5. 5. ЛНВ. – 1923 – Кн.V111. – Т.80. – С.339-345.

6. 6. Мамай. – 1923. – Ч.1 – С.47-50.

7. 7. Назустріч. – 1935. – Ч.2 – С.2.

8. 8. Там само.

9. 9. Ми. – 1935. – Кн.1V. – С.150.

10. 10. Обрії. – 1938. – 15 вересня. – С.3.

11. 11. Там само.

12. 12. Дзвони. – 1935. – Ч.1. – С.105.

13. 13. Там само. – С.106-107.

14. 14. Там само. – С.108.

15. 15. Там само. – С.109.

16. 16. Дзвони. – 1931. – Ч.1. – С.135-137.

17. 17. ЛНВ. – 1924. – Кн.111-1V. – С.335.

18. 18. Там само. – С.336.

19. 19. Там само. – С.338.

20. 20. Там само. – С.339.

21. 21. Там само.

22. 22. Рудницький М. Романтичний сюжет // Ілько Борщак, Рене Мартель. Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана. – К.: Рад. письменник,1991. – С.15.

23. 23. Там само. – С.5.

24. 24. Там само. – С.6-7.

25. 25. Там само. – С.8.

26. 26. Там само. – С.7.

27. 27. Цит. за Гром'як Р.Т. Громадянськість і професіоналізм (Соціальна відповідальність критики): Літ.-крит. нарис. – К.: Рад. письменник, 1986. – С.20.



загрузка...
Яndex
 
загрузка...

...