загрузка...


Стаття - Риси творчого портрету Івана Манжури

План

1. Життєвий шлях поета.

2. Етнографічно-фольклористична діяльність І.Манжури.

3. Лірика І.Манжури. Характеристика мотивів і жанрів.

4. Поеми "Трьомсин-богатир" та "Іван Голик".

 

1. Життєвий шлях поета

"Талановитий з натури, та безталанний життям Іван Манжура (1851–1893) своєю особою дав ще один приклад неабиякої пропащої сили, що згинула марно серед нашого лихоліття" (Єфремов, с.495).

Так характеризує постать І.Манжури у "Історії українського письменства" С.О.Єфремов. Характеристика його стисла, може, навіть надто стисла, проте неупереджена і загалом схвальна. "Співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту" називає він поета, що народився 1 листопада 1851 року.

Іван Іванович Манжура народився у м.Харкові в родині дрібного чиновника, який, позбувшись посади, постійно бідував, а бідуючи – мандрував по селах і містах Харківщини та Катеринославщини. Поет згадував про це в листі до М.Ф.Сумцова від 6 липня 1892 р.: [цит. лист].

Мати І.Манжури померла, коли йому було 5 літ від роду, батька він втратив, коли мав 13 років. На хлопця звернула увагу рідна тітка по матері – дружина відомого вченого професора О.Потебні. Вона віддала його на навчання до повітової школи. Іван вчився добре. Згодом його як кращого учня прийняли на казенний кошт до Харківської гімназії. Але гімназію Манжура не скінчив. За непокірну вдачу його виключили з передостаннього – 6-го класу гімназії. Манжурі було тоді 19 років. Один час він заробляє на життя з приватних уроків, а потім, у 1870 р., вступає до Харківського ветеринарного інституту, з якого у 1872 р. був виключений за "неблагонадежность поведения".

Після виключення з інституту Манжура живе на Катеринославщині, працює на різих дрібних посадах, довго не засиджується на одному місці. Мандрує по селах, містечках, пильно вивчає народне життя, збирає народні пісні, казки, приповідки, мовний матеріал. Записує також і російські народні пісні. Частина фольклорного матеріалу, зібраного І.Манжурою в ті роки, була опублікована у виданні "Юго-Западного Отдела Русского Императорского Географического общества", в збірнику В.Антоновича і М.Драгоманова "Исторические песни малорусского народа" (1875, Київ), а також у таких виданнях М.Драгоманова, як "Малорусские народные предания и рассказы", "Нові українські пісні про громадські справи", "Політичні пісні українського народу".

У середині 70-х років Манжуру захоплює мужня боротьба слов'янських народів проти турецьких поневолювачів. 1875 р. він виїжджає до Сербії, бере участь у боротьбі проти турків. У бою Манжура був поранений. Повернувшись на батьківщину, він працює вчителем, наглядачем поштової станції і починає знову активно збирати фольклор, науково його опрацьовувати. Щоб уникнути матеріальних нестатків, Манжура займається збиранням колекцій комах, рослин, тварин. Продає їх і з цього живе. На ці ж роки припадає і початок його поетичної діяльності. У 1884 р. він переїздить до Катеринослава (тепер – Дніпропетровськ), де працює спершу в газеті "Екатеринославский листок", потім – у газеті "Днепр". Тут він уміщує етнографічні матеріали, статті, кореспонденції. Влітку 1885 р. в Катеринославі почав виходити тижневик "Степь". На його сторінках та на сторінках інших катеринославських видань Манжура вперше виступає як поет, друкуючи свої твори під псевдонімом Іван Калічка ("Босяцька пісня", "На пасіці", "Веснянка", "З заробітків", "Лелії"). У тижневику "Степь" Манжура також опублікував кілька статей: "ХХУ годовщина смерти Т.Г.Шевченко", "По поводу частных сельских школ", рецензію "Очерк флоры г.Екатеринослава г-на Акинфиева" та ін.

Це був найплодотворніший період у житті поета. Протягом 1885–1886 р. Манжура написав дві поеми-казки "Трьомсин-богатир" і "Іван Голик", а також ряд нових поезій; наполегливо працює над підготовкою до друку окремого збірника своїх віршів.

У 1887 р. Манжура отримав повідомлення про те, що "Историко-филологическое общество" при Харківському університеті обрало його своїм дійсним членом. Однак то був стимул, чи радше визнання, підтримка моральна, а матеріальне становище залишалось надзвичайно тяжким. Літературна праця не давала йому майже ніякого заробітку, і він змушений тинятися по чужих хатах, по знайомих. У кінці 1887 р. Манжура переїздить у село Мануйлівку (поблизу Катеринослава), де й живе до кінця 1890 р.

1889 р. за допомогою О.Потебні вийшла з друку збірка поезій І.Манжури "Степові думи та співи". Незабаром поет уклав другу збірку поезій "Над Дніпром", а також збірку літературно опрацьованих казок і приказок під загальною назвою "Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура". Обидві збірки за життя поета так і не були опубліковані. У кінці 80-х рр. (1887) І.Манжура подається з своїми творами до галицьких часописів, зокрема "Зорі" й "Правди", де й опублікувався у 1889 р., правда, без гонорару. Дуже боліла І.М. жартівливо-цинічна відповідь редакції: "Налайте нечемну музу, що домагаєсь гонорара, – у нас і так роки голодні". Ситуація не змінилась і за 20 років по смерті поета.

Цензура, як офіційна перепона в мистецьких шуканнях письменників, забирала в останніх надзвичайно багато сил та енергії. Саме вона часто змушувала їх друкувати твори за кордоном, бо, як писала Леся Українка, "український літератор не може "в своїй хаті" ні шеляга заробити, і се справжній наш хрест" (лист від 29.12.1902 р. до сестри Ольги Косач). Саме обставини життя змусили поетесу співпрацювати з російськими журналами "Жизнь" та "Мир божий": "Ну, та я взагалі на свою критику в російських журналах ані надій, ані ваги великої не покладаю – я не от мира того (власне, "божого"), а заходжу туди більше з конечності, ніж з охоти" (лист до І.Франка від 14.01.1903 р.). Позбавлена можливостей іншого заробітку, Леся Українка дуже потерпала від стосунків з "роботодавцями" (видавцями), від котрих "поки доправишся тих грошей, то сам себе зненавидиш", професійну гідність авторки ображало їх ставлення до виплати гонорару "як до прошеного хліба". Особисте життя поетеси, особливо кепський стан її здоров'я, потребували значних видатків. Лесю Українку гнітило, що родина витрачає на її лікування значні кошти, і у листі саме до матері з сумом нарікала на власну натуру, при якій "замість "хлебных пьес" вирощую з серця якісь лісові, мовляла ти, "квітки", а з квіток же, відомо, хліба не їсти".

Затиснуті в лещата морального гніту та матеріальних нестатків українські письменники часто ставали перед дилемою, яку вдало сформулював Михайло Коцюбинський: писати по-російськи або пропасти (для І.Франка це означало – бути "в наймах у сусідів"). Відомо, що праця в російських друкованих органах оплачувалася значно дорожче. У листі до В.Гнатюка від 27.02.1908 р. письменник констатує, що його російські перекладачі дістають в кілька разів більше за переклади, ніж він за оригінал, і резюмує: "Доведеться пропасти". Отож вибір був однозначний і не лише для Михайла Коцюбинського. Більшість українських письменників поділяла його погляди. І листи, можливо, яскравіше, ніж будь-які інші джерела, фіксують ціну такого вибору. Рідко хто з митців широко "розводився" на подібні малоприємні теми. У листах це, як правило, річ принагідна. Але, висловлена образно, вона вражає більше, ніж найоб'єктивніша статистика. Як-от у листах О.Кобилянської до В.Гнатюка від 2 грудня 1901 р. та 4 грудня 1903 р. Прикро вражена тим, що редакція "Видавничої спілки" не погодилася з її ціною (25 ринських від друкованого аркуша), О.Кобилянська погоджується на 15 ринських, аби лише повість "Земля" вийшла книжкою, а не частинами в "ЛНВ", що, безумовно, знизило б цілісність сприйняття твору. Як бачимо, письменницьке бажання бачити твір у формі книжки взяло верх над матеріальними перевагами. Однак письменниця не втрималася від репліки: "Перекажіть там високоповажним панам комітету ("Спілки" і "Наукового вісника"), що ніяк не годиться з руськими літератками торгуватися, бо хоть вони і поетеси, та, проте, по рожах не ходять; навіть коли хотять конфітюри з рож варити, на те самі рожі не вистачають".

У листах І.Манжури також є багато скарг і нарікань на умови життя, наукової та літературної праці, на безсоромних видавців, що безжалісно експлуатують поета, оплачуючи йому мізерні гонорари: "Не везет мне этот, материальный так называемый заработок. Отданное мне издание моих стихотворений взято в долг; газеты за корреспонденции не платят, малорусские творы не пропускаются, а за писание мужикам прошений земский начальник призывает к ответу" (1891 р.). Так писав І.Манжура за 2 роки до смерті. Тому недивно, що, отримавши повідомлення про обрання його дійсним членом "Общества любителей естествознания, антропологии и этнографии", Манжура в листі до згадуваного вже Бикова з гіркотою писав: "Поздравьте меня и, если можно, пришлите грудочек 5 сахару и на заварку чаю – вспрыснуть новое свое почетное звание…"

У цей же час з Манжурою трапилося нещастя – він зламав ногу. Наприкінці грудня 1890 р. з Мануйлівки І.Манжура знову переїжджає в Катеринослав, де жив до 1893 р., коли 2 травня, "скалічений життям", знесилений хворобою, він упав на одній з вулиць Катеринослава. Прохожі підібрали його і одвезли до лікарні, де він і помер наступного дня – 3 травня 1893 р. Похований у Катеринославі. Так закінчилось життя ще одного мученика і страстотерпця української літератури; поета, який навіть не сягнув шевченківського віку, померши 42-літнім.

 

2. Етнографічно-фольклористична діяльність

Сам Манжура початок своєї етнографічно-фольклористичної діяльності означував 1871 роком. А вже в червні 1874 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського імператорського географічного товариства розглядалося питання про його роботу, яка дістала цілковите схвалення. Відтоді майже 20 років І.Манжура збирає фольклорний матеріал. Така його діяльність поцінована у праці І.П.Березовського "І.Манжура" (К.: В-во АН УРСР, 1962).

Манжура пройшов вздовж і впоперек майже всю південну степову Україну, зібрав і записав кілька тисяч зразків усної словесності. Це був цінний скарб з огляду на кілька причин: 1) точність запису; 2) урахування вже раніше фіксованого; 3) предметом уваги І.Манжури були саме ті місцевості України, де порівняно рідко бував фольклорист-збирач. Зібраний Манжурою матеріал відзначався багатством змісту, жанровим розмаїттям. Увагу І.Манжури привертали:

– – казки,

– – перекази,

– – легенди,

– – народні пісні у всьому багатстві їх жанрових і стильових ознак,

– – приказки,

– – прислів'я,

– – замовляння,

– – народні анекдоти тощо.

До численних збірників, в яких уміщував фольклорно-етнографічні матеріали І.Манжура, слід додати такі:

– – "Легенда и три песни о Семене Палие" та "Панщина в песнях и молитве", уміщені в журналі "Киевская старина" за 1882 рік.

– – У другому випуску другого тому "Сборника Харьковского историко-филологического общества" за 1890 р. вийшли друком окремим збірником "Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И.Манжурою" уміщено понад 200 народних казок, легенд, 400 прислів'їв і приказок, загадки, замовляння тощо; в кінці збірника І.Манжура подав словник малозрозумілих слів.

Водночас І.Манжура друкує ряд статей і заміток на етнографічні теми, мета яких висвітлити окремі факти з історії народного побуту, звичаїв, традицій:

"К вопросу о происхождении слова "половица" (1887);

"Невенчанная балка" (1887);

"О богатырях" (1890);

"Предание "О борцах" (1893);

"Местные легенды об урожае и эпидемии" (1891);

"К народной медицине малоруссов" (1891) та ін.

Всі ці та інші праці Манжури-етнографа високо поціновані сучасною наукою, зокрема в дослідженнях І.Березовського.

У 1974 р. у видавництві "Музична Україна" побачив світ збірник під назвою "Народні пісні в записах І.Манжури", який упорядкувала і написала до нього вступну статтю Л.Каширіна. У ньому є понад 500 пісень, записаних Манжурою на півдні України:

– обрядові:

веснянки;

русальні;

купальські;

жниварські;

весільні;

колядки і щедрівки;

– – родинно-побутові (про кохання, сирітство);

– – соціально-побутові:

козацькі;

кріпацькі;

чумацькі;

рекрутські;

солдатські;

матроські;

ремісницькі;

вівчарські;

бурлацькі;

наймитські;

заробітчанські;

робітничі;

а також:

– – думи;

– – балади;

– – історичні пісні;

– – жартівливі пісні;

– – дитячі пісні.

До багатьох записів І.Манжура дає свої пояснення, примітки, які становлять значний науковий і практичний інтерес, грунтовно доповнюють характеристику історичної і життєвої основи зібраних зразків уснопоетичної творчості народу.

Висновок: У фольклорно-етнографічній діяльності І.Манжури поєдналися сумліний науковий підхід до збирання і вивчення народної творчості з тонким художнім чуттям і розумінням тексту. Сам І.Манжура добре знав і високо цінував фольклорну працю Драгоманова, Рудченка, Номиса, Андрієвського, Якушкіна, Шейна, О.Потебні та М.Сумцова.

Відповідно ж і його фольклорно-етнографічна діяльність сприймалася і належно поціновувалась у наукових колах. Так, Ф.Колесса писав 1895 р. у ЗНТШ: "Всі матеріали, зібрані Манжурою, мають чималу вартість для науки, тим більш, що записані совісно, зі збереженням всяких деталів і подробиць, характеристичних для даної місцевості". Високо цінував фольклористику І.Манжури Микола Сумцов, що вважав його одним із видатних фольклористів 19 ст. У 20 ст. фольклорно-етнографічну спадщину, зібрану І.Манжурою, досліджували І.Березовський, Г.Сухобрус, П.Павлій, Л.Каширіна.

 

3. Лірика І.Манжури

Характеризуючи І.Манжуру як поета, С.Єфремов назвав його "співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту". А про мотиви поезії сказано ним так: "Скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини… Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум розлягається з його пісень…"

М.Ф.Сумцов розподіляв ліричні вірші І.Манжури зі збірки "Степові співи та думи" на 3 розряди:

1) 1) автобіографічні ("Мати", "Весна", "Спомин", "Минуле", "Переспів" та ін.);

2) 2) селянсько-побутові або соціально-економічні ("Дума", "На степу і у хаті", "З заробітків", "На добрій ниві", "На пасіці", "Бджоли" та ін.);

3) 3) різнородного змісту ("Нечесна", "Веснянка", "Вранці", "Лелії" – цей вірш, як пише Сумцов, дуже високо цінував О.Потебня).

Автор однієї з найгрунтовніших, та, на жаль, і практично єдиної доступної розвідки про життя і творчість І.Манжури, Михайло Давидович Бернштейн, аналізуючи поезію автора, виділяє такі її основні мотиви:

– – пристрасні роздуми "про кращу убогому людові долю" (І.Манжура – співець сирітства, наймитства, заробітчанства): "Бурлака", "Бурлакова могила", "З заробітків", "Босяцька пісня", "Обжинки" та ін.

– – роль і призначення літератури, митця в суспільстві, в житті народу ("Декому", "Старий музика", "Сум", "До музи", "Кобзар" та ін.).

Найголовніше у творах Манжури – це логічний, послідовний аналіз буденного народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя. Однак конкретні описи і картини, пов'язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну з специфічних неповторних ознак художньої манери І.Манжури, його естетичного кредо.

Принагідно варто наголосити, що поезія І.Манжури тяжіє до сюжетності. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості. Сюжетний вірш І.Манжури – це частка живої дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно ("Босяцька пісня", "Сторіж", "Билиця").

"Лелія" – один з чудових зразків української сюжетної лірики. Елементи літературні і народнопоетичні перебувають в повній гармонії, прекрасна ритмічна організація вірша, гарні рими, вдале внутрішнє римування.

І ще один зразок сюжетного вірша, але абсолютно іншого за тональністю, що свідчить про те, що І.Манжура не був одноманітний. Це поезія "Щира молитва" – дотепна, їдка сатира, в якій поет демонструє вміння на конкретному матеріалі малювати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш:

"Господи, віку, просю тебе, ти

Панові нашому не вкороти,

Хай пожива він у світі довгенько!" –

Молиться щиро бабуся старенька.

Чує те пан та бабусі пита:

Чом та за нього молитва свята?

"Тим, що за вашого діда я мала

Шестеро ярок, – бабуся сказала. –

Двох він до себе на двірню забрав…

"Буде із тебе й четвірка", – сказав.

Батенько ж ваші, осівшися, пару

Другу забрали у панську отару…

Ви ось хазяйство до рук прийняли –

Скоро і п'яту у двір узяли…

Дай же вам, господи, вік довголітній,

Щоб не зайняв Ваш синок і послідній!"

Звертається у своїй творчості І.Манжура і до теми, неодноразово порушуваної в українській літературі: долі скривджених дівчат: ("Грішниця" Самійленка, "Місто спить" М.Старицького та ін.) "Нечесна", "Дівчача думка о покрові".

Окремий цикл складають поезії на громадські й особисті мотиви. В них І.Манжура відображає життя й настрої цілого покоління людей (передових людей!), що важко переживали атмосферу політичної і моральної задухи 80-х років ("Весна", "Спомин", "Повесні", "Переспів", "До товариша", "Незвичайний", "Уві сні", "До Дніпра" та ін.). У цих віршах болісний крик душі ліричного героя (читай – поета), якого мучить свідомість того, що "лихе горе", гірка біда не дали прорости в ньому рясним цвітом "надії зцілющій", "вірі живущій", що життя марно процвіло, не залишивши нічого "в спадки дітям".

Помітне місце у творчості Манжури посідають вірші, в яких поет розповідає про свої інтимні переживання, про біль нерозділеного кохання, невпорядковане особисте життя ("Нехай", "Нічниці", "N.N. (Сам не знаю чого, ще обличчя твоє)", "Спомин", "Минуле", "Над Дніпром", "Коли твою душу нудьга наполяже"). Ці поезії істотно доповнюють образ І.Манжури, людини драматичної особистої долі. Разом з тим ці твори виокремлюються в осібну групу інтимно-ліричних поезій з підвищеною рефлективністю, вразливою чутливістю.

Є у поетичному спадку І.Манжури вірші, за які радянські літературознавці мусили називати його людиною обмежених поглядів, що інколи "відбивала напіврелігійні ілюзії відсталої частини селянства" (Бернштейн): "Сорок святих", "Жайворінки", балада "Ренеґат", "Різдвяна зірка", "Великдень".

Поетична діяльність І.Манжури припадає на період, коли українську поезію творили Яків Щоголів, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Павло Грабовський, і, зрештою, Іван Франко.

Літературна фізіономія І.Манжури не загубилася, не затерлася у цьому гроні яскравих талантів. Бо, свідомо орієнтуючись на простоту, дохідливість, ясність і чіткість думки і образів, І.Манжура глибоко і різноманітно використовував багатющі скарби народної мови, усної народної творчості. Великою перевагою І.Манжури було те, що як поет і як фольклорист-етнограф він органічно і всеохоплююче доповнював один одного.

Цю тезу потверджують і його поеми-казки: "Трьомсин-богатир", "Іван Голик", "Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли".

 

4. Поеми "Трьомсин-богатир" та "Іван Голик"

Ці твори (2) побудовані на сюжетах популярних народних казок про лицарів-богатирів, що уособлюють в собі риси народного характеру, погляди народу на добро і зло, правду і кривду. "Трьомсин-богатир" і "Іван Голик" – результат шукань І.Манжурою героїчної теми, героїчних образів. Обидві поеми написані в 1885–1886 рр., коли І.Манжура подорожував по Катеринославщині і Харківщині, збираючи фольклор. Центральний образ поеми – богатир Трьомсин (бо саме 3 запорожців знайшли його немовлям у дуплі дерева і виховали як сина). Запорожці навчили його лицарських звичаїв, "як у лаві й поодинці стати супроти ординців", і він спрямував усю свою богатирську силу на боротьбу з "нечистю". Де б не був Трьомсин-богатир, він скрізь б'ється супроти "сили вражої", людської "погані та скверноти", нищить ворога так, що "і на плід не покидає". Характерно, що один із описів розправи Трьомсина з царством Змія Манжура передає в стилі української історичної пісні думи з характерними для них паралелізмами і протиставленнями, метафоричними засобами:

Чи то вихор в степу в'ється,

Чи з ордою козак б'ється,

А чи сокіл чаплі кібче,

Чи орел у хмарі клекче?

Ой не вихор то кружляє,

Не орду козак туряє,

І не сокіл чаплі кібче,

Не орел у небі клекче,

То Трьомсин отак полює

Та над нечистю лютує…

Твір завершується перемогою Трьомсина та його синів над Змієм-лиходієм, поганий труп якого вони спалили та "попіл розмахали скрізь по вітрові". За життя автора ця поема не була опублікована.

Ще складнішою була творча й цензурна історія поеми-казки "Іван Голик". Написана в той же час, що й поема "Трьомсин-богатир", вона побачила світ через 75 років.

В основі поеми – популярний сюжет народної казки про сміливого і кмітливого лицаря-богатиря Івана Голика, хоча використано і мотиви інших казок (про лютих зміїв, про чудодійну джерельну воду тощо). Головний герой поеми – Іван Голик – лицар-богатир з незвичайною силою, він чесний, сміливий, відвертий. Люди люблять і шанують його за лицарську вдачу. Йому протиставлений його брат і їхній батько – деспотичний князь, а також лютий цар – батько зміївен, триголовий Змій. Малюючи Івана Голика казковим богатирем, І.Манжура наділяє його і цілком реальними силами – козака-характерника.

Закінчується поема цілковитою перемогою І.Голика над усіма ворогами – княгинею, злим батьком-царем, зміївнами. Вдалося врятуватися лише "маленьким змієнятам", що, як пише І.Манжура, "зосталися на плід, нам, хрещеним, на клопіт".

Як підсумовує М.Д.Бернштейн, "напоєна соками народної мудрості, традиціями уснопоетичної творчості, поема відзначається літературною довершеністю, прозорістю, легкістю форми".

Порівняно недавно, а з огляду на час написання – 1886-1887 рр., – дуже пізно, з'явилася друком 3 поема-казка І.Манжури "Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли". Це переробка перших шести пісень казки Гете "Рейнеке-Лис".

У 1890 р. в журналі "Дзвінок" надрукована була поема І.Франка "Лис Микита" (переробка з нім. джерела), а казка І.Манжури, як вважають дослідники, веде безпосередньо до російського перекладу М.Достоєвського. Манжура надав творові виразного українського колориту. Події відбуваються на Україні, у творі діють герої з колоритними українськими назвами людей, тварин, птахів: Кирка Семен, Іван Махнидрала, Кулемза Микита і тітка Секлета, піп з патерицею і дяк Хвилимон з макогоном, Осел Капловухий, Вовк Сіроманець, Цап Мекеке тощо.

У казці Манжури рельєфно виведений мерзенний і підступний тип грабіжника і розбійника Лиса, що користується підтримкою царя і його кодла.

Твір закінчується тим, що брехнею і хитрощами рятується Лисовин, звільнено з "підвалля" Вовка Сіроманця і вони знову гарно зажили. А постраждали… вівці. Фінал промовистий і особливих коментарів не потребує. Саме тому цензор і вважав її такою, що "пройнята політичною тенденцією", "для друкування непридатною".

"Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав І.Манжура 1888 р." У збірку ввійшло 3 віршовані казки і 28 віршованих приказок.

Висновки

Діяльність І.Манжури припала на час важкий, "післяемський". Хоча, зрештою, чим була щасливішою доля шістдесятників, які потрапили у "мертвый антракт" після Валуєвського циркуляру 1863 р. Це була взагалі важка смуга, черговий важкий період у розвитку української культури, українського письменства, поезії зокрема. Навіть недовготривала діяльність Юго-Западного Отдела Русского Императорского Географического общества сприяла праці І.Манжури – етнографа і фольклориста, а потреба душі і серця покликала до життя поетичні і ліро-епічні твори, які І.Манжура писав, незважаючи на жодні обставини.

Писав і заслужив собі ними своє, власне місце в історії розвою української поезії. Він мав власну творчу манеру – його поезії збагачені авторськими інтонаціями;

– – пейзажний малюнок у І.Манжури органічно поєднує етнографічно-географічну точність з сильним струменем ліризму;

– – метафоричність його поезії проста і гранично точна;

– – ритмічна організація вірша поєднує ознаки суто літературні з фольклорними;

– – багата гама ритмічних розмірів (коломийковий вірш; від хорея до анапеста – усіма формами силабо-тонічного вірша володів І.Манжура).

Все це забезпечило йому авторитет у рідному письменстві. Бо лише такі поети, лише їхні вірші входять до антологій.

У 1903 р. Іван Франко видав до 100-річчя виходу "Енеїди" І.П.Котляревського "Акорди" – "антологію української лірики від смерті Шевченка". Ця антологія охоплює півстоліття розвитку української поезії, складний і драматичний її період, коли не могло бути й мови ні про нормальний самовияв талантів, ні тим більше про те, щоб поезія доходила до широкого кола читачів.

У антологію І.Франка "Акорди" включено твори 88 поетів, серед яких не загубилося ім'я І.Манжури.

Франко, який не присвятив спеціальних праць аналізові поетичного доробку І.Манжури, визнав його цінність тим, що умістив у своїй антології 8 поезій І.Манжури: "Степ", "Лелії", "По весні", "Первий сніг", "Нечесна", "Бурлака", "Не згасла любов", "Буря на озері".

 

Тема: Яків Щоголів: До проблеми літературознавчого осмислення

Література:

1.     1. Горленко В. "Ворскло", лірна поезія Я.Щоголева // Матеріали до вивчення історії української літератури: У 5 т. – Т.3. – К.: Рад. школа, 1960.

2.     2. Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995.

3.     3. Зеров М. "Непривітаний співець" (Я.Щоголів) // Зеров М.К. Твори: В 2 т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1990.

4.     4. Ільницький М. Між думкою і світом // Слово і Час. – 1999. – № 10.

5.     5. Куліш П.О. Первоцвіт Щоголева і Кузьменка (Слово од іздателя) // Куліш П.О. Твори: У 2 т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1989.

6.     6. Погребенник В.Ф. Видатний майстер поетичного відображення старожитностей України // Народна творчість та етнографія. – 1993. – № 5-6.

7.     7. Соловей Е. Українська філософська лірика. – К.: Юніверс, 1998.

8.     8. Стус В. До проблеми творчої індивідуальності письменника // Стус В. Твори: У 4 т. 6 кн. – Т.4. – Львів: Просвіта, 1994.

9.     9. Ткачук М.П. Українська поезія останньої третини ХІХ століття: основні тенденції розвитку й естетична стратегія. – Тернопіль, 1998.

10. 10. Франко І.Я. Zarysy rychy literackiego Rusinóv // Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. – Т.26. – К.: Наук. думка, 1980.

11. 11. Франко І.Я. Українська література за 1898 р. // Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. – Т.32. – К.: Наук. думка, 1981.

12. 12. Франко І.Я. Южнорусская литература // Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. – Т.41. – К.: Наук. думка, 1984.

13. 13. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль, 1994.

14. 14. Щоголів Я.І. Лист до Петрова М.І. від 14.05.1993 р. // Щоголів Я. Твори. – К.: ДВХЛ, 1961.

Творчість Якова Івановича Щоголева традиційно розглядається у контексті поезії 70–90-х років ХІХ ст. Між тим свій літературний шлях, початий ще у 40-х роках, він закінчував майже через 60 років дуже складної, нерівнозначної і нерівномірної діяльності, з перервами, які розтягались на цілі роки, а то й десятиліття. Причини цьому простежуються три основні. З них першу визначив І.Франко: "Своеобразие и ненормальное развитие украинской литературы имело последствием, между прочим, обилие так называемых закрытых талантов – людей, которые втихомолку, для удовлетворения своей душевной потребности, трудились над разработкой украинской речи, но при жизни не публиковали ничего или очень мало и пропустили момент, когда их работа могла принести наибольшую пользу их родине" [12, 155]. Саме до таких белетристів відносить він Якова Щоголіва – автора двох поетичних збірок, "свидетельствующих о недюжинном таланте, но вместе с тем носящих на себе несомненные следы отчужденности автора от более живых литературных течений" [12, 156].

Наймолодший і, на переконання авторитетних дослідників, "найвизначніший поет усього харківського кола" [13, 386] романтиків, Яків Щоголів всім своїм життям, звичками і поглядами "немов зумисне намагався зробити з себе живий пам'ятник на гробі давно минулої доби" [3, 301]. Його прихильність і відданість ідеалам, сповіданим у юності, літературним зразкам, облюбованим тоді ж, не сприяла витворенню постаті поета-громадянина. Щоголів не збільшив свою індивідуальність епохою, не помножив індивідуальні устремління на прагнення нації, а, це, в свою чергу, не дало можливості визріти і виявитися його талантові. Має стовідсоткову рацію В.Стус, твердячи, що Яків Щоголів, "не окриливши свого таланту найактуальнішими соціально-національними змаганнями рідного народу, не зміг до кінця розвинути свій симпатичний непересічний талант. Сказати б, реакція взаємодії індивідуального світу з великим світом народу не була закінчена. Надто беріг поет свою свободу митця від усякої злоби дня, надто бракувало йому глибоко демократичного ставлення до "юрби" [8, 216].

Літературне життя Щоголева, нерівнозначно плідне і несподівано паузоване, Микола Зеров назвав чимось "на зразок египетської зрівноваженості років голоду і років урожаю" [3, 300]. Характерно, що сам поет вважав причиною довготривалих антрактів у творчості службу. Подібна заява не викликала належної довіри дослідників. Більшість з них справедливо шукала причин у тодішньому суспільному житті та психології автора. Щодо останнього, слушними видаються міркування Г.Хоткевича, зацитовані у праці М.Зерова: "Щоголів не був письменником з природи, і, якби йому заборонено було писати або якби він пережив що-небудь прикре за своє писання, то не носив би він за холявою книжечки у чорній палітурці… Він був поетом у обсервації, відчував він яскраво і тонко, але далеко не завжди хотів він писати" [3, 298-299] (виділ. наше – Л.В.).

Третя причина "творчості з антрактами" є чи не найвагомішою, але в той же час і найсуб'єктивнішою: трагічне світобачення Щоголіва пояснюється рівнозначно як особливістю його вдачі, так і печальними подіями його родинного життя. У двох листах автобіографічного змісту (перший – до професора М.І.Петрова від 14.05.1883 р.; другий – до П.С.Єфіменка за 1886 р.) – найвірогідніше пояснення причин його творчого "мовчання": "У меня в то время было четверо детей и меж ними старшие дочь и сын – глубокой души и высокого нравственного закала. Живя со мной летом на дачах, среди простонародья, они знали разговорный малорусский язык, "Неня" и "Дівчина" им понравились. Они начали просить написать еще и еще что-нибудь. Я для них писал; они упивались. Так шло у нас до 1878 года, лишь вначале которого я написал только 2 стихотворения; после уже было не до того. В марте дочь получила воспаление легких; отчаянно проболела весну и лето; осень прожила со мной в Ялте и только что начала было поправляться, как на следующую весну 1879 года внезапно заболел сын, о котором я сказал выше, мальчик 14 лет, красавец и замечательный скрипач; в два дня умер от воспаления в мозгу. Возобновившаяся болезнь дочери свела ее в могилу в августе 1880 года.

Вы поймете, что мне было не до стихов, да и писать было уже не для кого" [14, 279]. Цей факт особистого життя Я.Щоголіва, обернений на першу з названих причин – ненормальність розвитку української літератури, – слушно трактує С.Єфремов у відомій "Історії українського письменства": "Досить одного цього факту, щоб зміркувати, перед якими перспективами стало було тоді українське письменство. Письменник може знайти читачів тільки в своїй сім'ї і коли й цих читачів не стало, мусить поставити хреста над своєю літературною діяльністю, над своїм талантом, над своїми надіями. Друкарський станок раптом зник для творів українського письменства…" [2, 499]. Годі сперечатися з цією тезою стосовно обставин розвитку української літератури після 1876 р. в підросійській Україні. Однак щодо постаті власне Я.Щоголіва необхідні певні застереження.

Отож, почавши творчість літературну у 40-х роках ХІХ ст., молодий (власне, 20-літній) Щоголів друкується у альманасі "Молодик" (1843–1844 р.). Тридцятилітню перерву (до 1877 року, коли було написано біля 30 поезій) мотивує рецензією "неистового Виссариона": "Знаменитый Белинский встревожил тогда всю плеяду молодых стихотворцев беспощадною насмешкой. Мой товарищ, Н.Ф.Щербина, известный впоследствии лирический поэт, не упал духом, я же буквально изломал перо, не давал ничего в печать и впоследствии сжег рукопись" (14, 278 – лист до М.І.Петрова від 14.05.1883 р.). Декілька віршів, написаних спеціально на прохання А.Метлинського у 1846 р. і не поміщених у його виданні 1848 р., згодом через Неговського потрапили до Кулішевої "Хати" (1860) з симпатичною передмовою від видавця – "Первоцвіт Щоголева і Кузьменка". Після В.Бєлінського це була друга критична оцінка поезії Я.Щоголіва. Причому, прямо протилежна. Основоположник професійної української літературної критики П.Куліш, аналізуючи лірику поета, порівнює її з творами Т.Шевченка: "Се так, як іноді весною соловей в саду голосно да любо виспівує, а тут коло тебе золота бджілка над квіткою в'ється. Слухаєш солов'я з великою вподобою, а не скажеш же й бджілці: "Лети собі геть, не гуди коло мене!" [5, 513]. Куліш відзначив у Щоголіва "правдиво рідний склад"; "голос народної пісні", покладений в основу компонування; "власну повагу й красу, котрої ні в пісні народній не покажеш, ні в Шевченкових віршах не догледишся" [5, 513]. Здавалося б, такий байдужий до сприйняття своєї постаті у навколишньому світі, Я.Щоголів все ж видає себе, і найчастіше це засвідчує його епістолярія. Як і кожен митець, він ревниво реагував на оцінки: тішився хвалою, сумував через нерозуміння, сперечався і… пам'ятав. Саме пам'ятав, як засвідчено це у листі до П.О.Куліша від 11.04.1884 р.: "…Я помню добро, …помню хорошо, что именно Вы первый дали мне имя в Вашей "Хате" [14, 286; виділ. наше – Л.В.]. І це в листі, де через кілька рядків уже цілком справедливе, а все ж роздумування (стосовно сказаного ним вище!) про те, що "кроме суда Божьего, над нами будет суд человеческий и осудят нас справедливо и по достоинству только тогда, когда нас не будет, и судить будут не где-то в далеких странах, а здесь, на нашей родине" [14, 286].

І все ж ще за життя поет діждався відгуку на свою працю, зокрема на першу збірку "Ворскло" (1883 р.). Автобіографічного характеру лист до П.С.Єфіменка за 1886 р. засвідчує його знання змісту рецензій на "Ворскло", поміщених в "Киевской старине" (січень 1884 р.), в галицькій газеті "Діло", в "Одесском вестнике" і в "Нарисах історії української літератури" М.Петрова.

Так, у рецензії В.Горленка "Ворскло", лірна поезія Я.Щоголева" у останнього відзначено "правдиве усвідомлення своїх сил" [1, 455] як одну з рідкісних поетичних якостей. Рецензент аналізує мотиви збірки, відзначаючи речі "щодо своєї грації й щирості" бездоганні [1, 455]; хвалить лексику збірки. Трактуючи Я.Щоголева як "чистісінького лірика", Горленко критикує п'єси з відтінком сарказму і дидактизму; а також не схвалює надуживання технічними словами – "ними зовсім задавлений поетичний задум твору" [1, 456].

Дуже характеристичним є заключний висновок рецензента: "В цих семи десятках віршів видно природженого поета. Якщо він не настільки сильний, щоб примусити наслідувати себе, то сам безперечно не наслідує нікого, і в українській поезії його ім'я не забудеться" [1, 456] (підкресл. наше – Л.В.).

Автором рецензії, уміщеної в № 47 за 1883 р. галицької газети "Діло", був М.Комаров – людина, яка активно листувалася з поетом, була його щирим другом і порадником, зрештою, чи не найбільше спричинилася до самого виходу "Ворскла". Це в листі до М.Ф.Комарова від 9.10.1882 р. зазначено, що друку ще й не починали, "а время уходило и доводило до того, что мне столь же приятно стало отправляться в печать, как волу на бойню; ибо написанная мною ничтожность писана не для публики, а для моего семейного очага. Но как и возвращаться назад стыдно, то завязываю глаза и выпущу 600 экземпляров. Очень будет приятно, если они составят в моем доме особое недвижимое имение" [14, 273].

Вслід за названими критиками оцінював творчість поета професор М.І.Петров, погоджуючись з В.Горленком у визначенні Я.Щоголіва як чистого лірика, а М.Комарову визнаючи слушність у підміченому в окремих творах дидактизмі і резонерстві. Наступними дослідниками творчості Я.Щоголіва були І.Я.Франко, М.Ф.Сумцов та М.Зеров.

І.Я.Франко не писав спеціальних розвідок про поезію Я.Щоголіва, однак залишив у працях недвозначний вираз оцінки літературного спадку останнього. Так, саме завдяки Франкові довідуємося, що у 1885 р. Олександр Кониський умістив у варшавському місячнику "Ateneum" працю "Zarysy rychy literackiego Rusinóv". Рецензуючи її у "Зорі" (1885, № 19), Франко зазначає, цілковито погоджуючись у даному пункті з О.Кониським, таке: "Розділ ХVІ коротенько говорить про другий антракт в українській літературі 1876-1881 рр., а взглядно триваючий і досі з малими "lucida intervalla" (світлими прогалинами – Л.В.). До таких lucida intervalla серед сучасної тьми літературної автор зачисляє "Ворскло" Щоголева, котрому посвячує осібний розділ [10, 355]. Про Я.Щоголіва стисло, але виразно і недвозначно схвально висловлюється Каменяр і у працях, призначених для неукраїнського читача. Так, у статті "Українська література за 1898 р.", адресованій чеському читачеві журналу "Slovansky Pŕehlend", він зазначає: "З провідних українських письменників у 1898 р. номер один – Щоголів" [11, 12]. А у статті "Южнорусская литература", написаній для Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (Спб., 1904 р.), критик трактує обидві збірки Щоголіва як такі, що засвідчують "о недюжинном таланте, но вместе с тем носящие на себе несомненные следы отчужденности автора от более живых литературных течений" [12, 156]. Схвальні відгуки про лірику Щоголіва містить і монументальна Франкова праця "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.".

Наступним етапом в осмисленні творчого феномену Я.Щоголіва були праці професора Ф.Сумцова (який у 1919 р. в Харкові упорядковував видання творів поета у видавництві "Рух"), М.Зерова, Б.Лепкого, Г.Хоткевича, О.Дорошкевича ("Нотатки про Я.Щоголева" // Життя і революція. – 1926. – Ч.4. – С.70-78), П.Филиповича ("Шевченко і Щоголів" // Глобус. – 1928. – Ч.12), І.Айзенштока ("Література і громадські погляди Щоголева" // Червоний шлях. – 1925. – І-ІІ).

У 40-х роках і далі творчий доробок Я.Щоголіва привертав до себе увагу І.Пільгука (кілька статей у періодиці та передмова до видання 1972 р.), А.Каспрука (монографія 1958 р.), М.Рильського (кілька статей мовознавчого та літературознавчого характеру); О.Білецького ("До розуміння творчості Я.Щоголева", 1960), П.Волинського ("Життя і творчість Я.І.Щоголіва", 1961).

У 1986 р. у серії "Літературний портрет" вийшов нарис життя і творчості Я.Щоголіва, написаний А.Погрібним. Автор монографічного висліду аналізує поетичні збірки Я.Щоголіва, з'ясовуючи коло мотивів і жанровий спектр; на основі архівних матеріалів простежує життєвий шлях, визначає місце і роль поета у літературному процесі.

Постать Я.Щоголіва безперечно фігурує (хоча й у порівняно відмінних інтерпретаціях) у нових працях історико-літературного змісту. Так, автором статті про поезію (в т.ч. й Я.Щоголіва) у "Історії української літератури ХІХ ст." (К., 1997) є М.Бондар; про поезію Щоголіва говорить М.Ткачук у контексті з'ясування естетичної стратегії суб'єктної сфери та характерних тенденцій розвитку української поезії 70–90-х років ХІХ ст. [див.: 9].

На жаль, поточна періодична преса, в т.ч. фахова, давно уже не поміщала нових розвідок про поета, за винятком хіба статті В.Погребенника [6, 13-19]. Однак порадував читачів редакційно-видавничий центр "Горудень", видавши у 1998 р. вибір творів Якова Щоголіва з портретом автора, вступною статтею Б.Лепкого (Берлін, 1924), спогадами і листами доньки поета та післямовою В.Погребенника. Справжньою прикрасою виданя стали і 12 сторінок візуалій художника Волхва Слововежі. Здавалося, поява монографії Е.Соловей [7] спричинить пожвавлення уваги до постаті Я.Щоголіва, спонукає до нової хвилі осмислення його творчості. Однак М.Ільницький в рецензії на згадувану працю змушений був прикро констатувати, що, "розглядаючи українську поетично-філософську традицію як інваріант світової, дослідниця дещо пригасила її власне національний елемент. Приміром, іде мова про натурфілософську лірику – і з'являється паралель Лукрецій – Ломоносов, в іншому місці Ф.Тютчев, а ось такий поет натурфілософського плану, як Яків Щоголів, цілком обійдений увагою" [4, 90].

Таким чином, є підстави стверджувати, що не обійдена увагою критиків за життя поета і не позбавлена пильності дослідників після його смерті творчість Якова Щоголіва вимагає нового її перепрочитання з урахуванням досягнень як сучасної літературознавчої науки, так і незаангажованої суспільно-політичної думки.

Література

1. Бернштейн Михайло Давидович. Іван Манжура. Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1977.

2. Бернштейн М. Іван Іванович Манжура // Іван Манжура. Твори. – К.: ДВХЛ, 1961. – С.3–46 (тираж 4000).

3. Бернштейн М. Іван Іванович Манжура // І.Манжура. Вибрані твори. – К., 1955.

4. Айзеншток Ієремія Якович. Поетична творчість І.Манжури // І.Манжура. Поезії. – Харків, 1930.

5. Історія української літератури: У 8 т. – Т.

6. Історія української літератури: У 2 т. – Т.1. – К., 1987. – С.389–390.

7. Історія української літератури 2-ої половини 19 ст. / Під ред. проф. Поважної В.М. – К., 1979. – С.259–270.

8. Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – С.495–496.

9. Лукич Василь (Вол. Левицький). До життєпису Ів.Манжури // Зоря. – 1893. – Ч.23.

10. Сумцов М. И.И.Манжура как поэт и этнограф // Сумцов Н. Из украинской старины. – Харків, 1905.

11. Быков Н. Ив.Манжура – украинский этнограф и поэт. – Катеринослав, 1910.

 



загрузка...
загрузка...

...