загрузка...

Стаття ІГОР КАЛИНЕЦЬ
Хто на світі найгарніший? (До вивчення циклу віршів Ігоря Калинця "Дивосвіт")

Н. Половецька,

вчитель української мови та літератури

Черкаська обл

 

Тема: образне бачення світу, явищ природи — натхнення для душі, народження в ній найсвітліших почуттів (за циклом І. Калинця "Дивосвіт").

Матеріали до проведення уроку.

Природа як музика... Тонка, ніжна, неповторна. Вічна і прекрасна. Вона завжди гармонує з настроями, почуттями людини. Невипадково так багато поетів пишуть барвисті образні вірші, присвячені рідній природі. Усвідомити себе її дитям, вважати себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, стежині чи криниці, блискавиці чи грому дано не кожному митцеві.

І. Калинець — один саме з таких поетів, наділений ще одним великим даром: уміти уявити себе на місці іншої людини, бачити світ її очима. Це рідкісне явище. Зберегти його — значить зробити своє життя багатшим і повнішим.

На перших уроках учні ознайомилися з деякими фактами біографії поета, дізналися, що цикл віршів "Дивосвіт, або ж Перша книжечка для Дзвінки" він написав тоді, коли його донька була ще маленькою. Батькові-поетові хотілося подарувати Дзвінці найкращі слова, подивитися на світ її очима й передати красу побаченого думками доньки.

До уроку учні готують відповіді на питання, з якими знайомляться заздалегідь:

1. Як ви гадаєте, чому першою назвою циклу є саме "Дивосвіт"? Чи можна назвати її стрижнем творчого задуму поета?

2. Як ви ставитеся до образу стежечки? Наскільки вмотивовано змальовує її І. Калинець саме так?

3. "Хто на світі найгарніший"? — запитує блискавка у дзеркала. Чи справді вона "писана красуня"? У якому художньому творі героїня це ж саме запитує у свого чарівного люстерка? Що воно їй відповідало?

4. Яких "надягла веселка стрічок як у свято"? Які стрічки вплітають у коси українські дівчата? Доведіть, що найкращою оздобою дівочої голівки був віночок.

5. Як ви гадаєте, хто є криниччина мати? Як ви розумієте вислів "сонце п'є та п'є калинову воду через золоті соломинки"?

6. Що є дивосвітом у цьому циклі віршів з погляду автора? А як вважаєте ви?

Учитель або підготовлений учень читає (бажано напам'ять):"... тут владарює гра уяви, спроби персоніфікації явищ природи і різних речей, що нас оточують. Тут зустрічаємо тонку спостережливість і точність психологічних характеристик... Конкретність деталей поєднана з історичними асоціаціями, фольклорною символікою, і все разом творить яскраву мозаїку олюдненої природи. Поет демонструє майстерність не тільки психологізації явищ навколишнього світу, а й творення казкових сюжетів, розрахованих і на дитяче сприйняття, і водночас закорінених у глибини народного життя, і розрахованих на глибше прочитання..."

(М. Ільницький. Ключем метафори відімкнені вуста. — Париж — Львів — Цвікау, 2001.— с 132.) Це про вірші з циклу "Дивосвіт" Ігоря Мироновича Калинця.

Далі в обговоренні беруть участь декламатор, літературознавці, народознавці.

Доцільно пригадати відомості з теорії літератури, повторити визначення термінів: лірика, вірш, стопа, строфа, рима. Це дасть змогу учням зрозуміти своєрідність форми виучуваних віршів поета.

Учитель. Перша назва книжки — "Дивосвіт", що означає "світ дивує".

Природа — найкоштовніша перлина на планеті Земля, вічне джерело натхнення для поета І. Калинця. Тож і не дивно, що він звертається до стежечки як до живої істоти, а вона біжить, мов дівчисько, перестрибуючи пустотливо через струмок, хльоскаючи батогом по пилюці. Ось стежечка звернула поласувати смачною суницею, потопталася по горосі, що росте край дороги.

Лише І. Калинець міг назвати блискавку королевою темряви, побачити, як веселка надягає багато стрічок і поспішає з коромислом по воду.

Мабуть, у своєму чарівному карпатському краю поет пив разом із сонцем цілющу калинову воду із мудрої кринички, милувався розбишакуватим розпатланим димом у синіх джинсах...

Отже, назву "Дивосвіт" сміливо можна назвати стрижнем творчого задуму поета. І. Калинець створює надзвичайно барвисті, свіжі й, щонайголовніше, оригінальні, сповнені справжньої краси картинки рідної української природи.

Декламатори читають напам'ять вірш і "Стежечка", "Блискавка", "Веселка", "Криничка".

Більшість учнів зауважують, що раніше їм не доводилося читати такі вірші. Вражає незвичайність їх форми. Шестикласники під керівництвом учителя роблять висновок, у чому полягає своєрідність будови продекламованих поезій:

1. Рядки мають різну довжину, на стопи не

поділяються.

2. У них різна кількість наголосів і розташування їх довільне.

3. У віршах немає рими, тому вони не поділяються на строфи.

4. Немає жодного розділового знака, великої

літери.

Учитель підсумовує сказане й повідомляє, що вірш із такою будовою називається вільним або верлібром. Цей жанр з'явився у світовій поезії з кінця XIX ст.

 

Багато разів на уроках звучало словосполучення "цикл віршів". Це кілька поезій, пов'язаних між собою єдиною думкою, настроєм та емоціями.

Першою вражає уяву читача стежечка. Вона поводиться, як пустотлива дівчинка, котра, підстрибуючи, вирушила на прогулянку. Складається враження, ніби ми стоїмо десь на пагорбі й милуємося пустункою. Ось вона, звивиста, обминула камінець, переступила соломинку, на мить заховалася під буйними споришами, а ген, за городом, поширшала й попростувала далі.

Автор так образно змальовує звичайнісіньку стежечку, щоб показати, що "світ красний", щоб навчити і свою доньку Дзвінку, і тисячі-тисячі читачів бачити прекрасне в буденному.

Учні читають мікротвори "Маленькі дива, що я зустрів на своїй стежині".

 

Навипередки з метеликом

Я побачив метелика, коли він пустотливо гойдався на зеленому листку липи. Він був такий гарний! Верхня частина крилець мала світло-коричневе забарвлення, нижня — яскраво-червоне. Краї крилець оздоблені сірим візерунком. По світло-коричневому полю розкидані великі чорні "очка".

Я кинувся до метелика, схотів упіймати, але він миттєво злетів з липи й, ніби граючись, сів на білу пелюстку ромашки. Рослинка загойдалася. Невже від ваги метелика? Побачивши мене, він знову злетів у повітря й віддалік сів на широкий листок подорожника. Він здався таким маленьким на широкому зеленому полі. "Та він грається зі мною!" — спало на думку.

Тим часом метелик знову, мов танцюючи, закружляв у повітрі, а потім зник. Можливо, він заховався в отому кущі деревію?

Ковальчук Денис

 

Звичайне диво

Вузенька стежина, мов змійка, стелиться між високими пшеницями. Гарно в полі, тепло, привітно. Пшениці, як море, коливаються під вітром, несуть від обрію до обрію важкі й широкі, на все поле, хвилі.

А що то зблискує, немов ліхтарики? Фіолетові, рожеві, світло-сині... Це сокирки.

Кожна квіточка схожа на крихітну пташину, котра прагне полинути ввись. Під легеньким подихом вітру їхні жовтенькі чубчики радісно тремтять. Можливо, оці скромні польові квіточки виросли від тих пісень, що їх сіють з неба веселі жайворонки. Отож спинаються сокирки навшпиньки, намагаючись злетіти, та несила їм.

Шовкова Наташа

 

Ромашка

У нашому місті протікає невелика річка Тальянка.

На її берегах ростуть верби: старенькі, мов бабусі, зігнулися усім стовбуром над водою; розкішні красуні, горді, стрункі, милуються собою у блискучому дзеркалі води юні вербички з тонесенькими стовбурами, їхня дорослість ще попереду.

Недалеко від берега, на маленькій галявинці, ростуть ромашки. Вони погойдуються на струнких високих ніжках і манять:

"Підійди, подивись, помилуйся.... Невже наші хустиночки біленькі не такі ж гарні, як зелені коси верб?" Я підійшла ближче — ромашки лагідно усміхалися до мене своїми жовтими очима. Простягнула руки, хотіла зірвати бодай одну квіточку, та бджілки не дозволили.

Осіяненко Ольга

 

Здавалося б, що є гарного в блискавці? Люди скоріше бояться грози, аніж милуються нею. Учені доводять, що блискавка небезпечна. Адже скільки трагічних випадків пов'язано з нею.

І. Калинець називає сестру грому королевою темряви. Блискавка зазирає у своє люстерко й запитує: "Хто на світі найгарніший?" І в цю мить темряву ночі розтинає сліпуче сяйво. "Ви, ваша темність", — відповідає дзеркало похапцем (може, боїться?). І заспокоюється блискавка на якийсь час, не розтинає темне небо, бо знає: писана красуня.

Ми вже читали про таку царицю, що полюбляла милуватися вродою в чарівному люстерці. Це героїня твору О. С Пушкіна "Казка про мертву царівну й сімох багатирів". Цариця була високою, стрункою, вродливою, розумною, але й гордою, норовистою, ревнивою. У посаг їй дісталося чарівне люстерко, що вміло говорити, лише з ним владарка була привітною й веселою. Милуючись собою, запитувала: "Миле дзеркальце, скажи, чи я у світі наймиліша, найрум'яніша, найбіліша?" Дзеркало підтверджувало ці слова злої цариці.

Та підростала й розквітала падчірка цариці — молода царівна. Одного вечора мачуха, збираючись на дівич-вечір, знову запитала в люстерка, чи вона найвродливіша у світі. Воно відповіло, що володарка, безперечно, дуже гарна, а царівна наймиліша за всіх, найрум'яніша й найбіліша. Цариця закинула дзеркальце під лавку, а падчірку наказала завести в ліс, щоб її там роздерли вовки. Коли ж зла мачуха дізналася, що після всіх спроб погубити дівчину та все ж таки залишилась живою й вийшла заміж за коханого царевича Єлисея, розбила чарівне люстерко й від печалі померла.

Тож, як бачимо, є щось близьке між королевою-блискавкою із вірша І. Калинця й царицею з казки О. Пушкіна.

Наші пращури вірили, що блискавка — це небесний вогонь, що його посилає Бог чи то як кару людям, чи на відігнання злих сил, тому не можна гасити пожежу від неї, хіба тільки... молоком.

Слов'яни-язичники були впевнені, що всемогутній Перун посилає такі блискавки, котрі навесні пробуджують сонну землю до життя й щедро поливають її дощами. Також блискавки, коли треба, проганяють хмари, демонів і випускають на волю світло.

Усі погодяться, що веселка-паняночка — красуня. Та, на жаль, не часто вона радує нас своєю появою. І. Калинець з любов'ю змальовує веселку. І ми, читачі, уже уявляємо вродливу ставну дівчину, що прикрасила голівку барвистими стрічками, мов у свято.

У неділю та у свята наші дівчата любили вбиратися в стрічки. Вибравши найкращу, дівчина обвивала її навколо голови, а до кінців, що звисали на спину, пришпилювала решту стрічок, скільки б їх не було. Поверх стрічки дівчата частенько одягали вінок. Щоб стрічка краще трималася на голові, дівчата робили або з лубка, або з товстого паперу обручик, покривали його стрічкою й одягали на голову.

 

Улітку вони заквітчували голову: збирали живі квіти й закладали їх за лубок. Виходило щось на зразок корони.

В Україні був поширений звичай: хлопці тричі на рік дарували дівчатам стрічки: на Меланки, на перший день Великодня та на Зелені свята. У народній пісні співається:

Ой, по росі, сивий коню, по росі, по росі -Від милого дарунок: стрічка у косі, у косі...

Прибрану стрічками веселку "дорогою перестрів князенко Соняшник". Чому саме він? Бо соняшник — сонячна квітка, а веселка — донька неба. Наші пред-ки-язичники вірили, що вона подає воду з річок до неба: вода йде в хмари, а звідти падає дощем.

Князенко подає веселці золотий черевичок, вона поміряла "якраз на ніжку", і молодята побралися.

Згадаймо, у яких народних казках саме в такий спосіб принци й князенки в брудних і непривабливих дівчатах упізнавали її, вродливу, розкішно вбрану, єдину, кохану.

Скільки криниць на землі — скільки й зірок на небозводі.

Як падає долі небесниця, знайте: десь замулилося джерело.

Щоб не згасали зірки, оберігайте живі криниці. Нар. легенда "Зоря-криниця"

У циклі "Дивосвіт" І. Калинця криничка жива. Вона тісно пов'язана зі своєю підземною матір'ю — водою.

Наші пращури здавна обожнювали її як сонцеву сестру. Велику силу має весняна вода, особливо в пору розтавання снігів, коли все рве на своєму шляху (а в давні часи води взагалі було більше).

Вона була з початку світу. Про це і в космогонічній колядці співається:

Що ж нам було з світа початку? Не було нічого, — одна водонька.

 

Старовинне закляття мовить: "Водичко, найстарша царичко". Люди вірили, що посередині Землі, десь у Єрусалимі, знаходиться "пуп Землі", і саме з нього випливають усі річки, моря та й повертаються туди ж.

На Стрітення (15 лютого), коли за древнім календарем стрічалося літо із зимою, жінки укладали "угоду" з водою. Щоб від води не було біди, вони вінчальним рушником "накривали" криницю й примовляли:

— На тобі моє покривало. Літо тебе вмиває, а я втираю. Не забувай за мене й за дітей моїх.

Вода, мати підземної кринички, розповідає доньці про коріння дуба, напуває її студеною водою, приводить з водяного царства русалку.

Криничка розповідає матінці про зорі, хмаринку, метелика. Біля неї росте калина, милується своєю вродою в прозорому дзеркалі води. Тому вона калинова. Сонечко п'є та й п'є калинову воду через золоті промінчики — соломинки.

В українському фольклорі калина — один з найулюбленіших образів. її завжди супроводжує епітет "червона", що символізує жіночу красу, дівочу честь.

Калина широко використовувалась у весільній обрядовості: цвітом чи ягодами прикрашали коровай, оздоблювали гільце.

Схилена над водою калина уособлює журбу.

Отже, дивосвітом для І. Калинця є природа. Вона прекрасна в усяку пору року, у будь-яку годину доби. Люди, котрі не вміють бачити й слухати довкілля, обкрадають себе.

Література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу. — К.: Оберіг, 1993.

2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування нашого народу. — К.: AT "Обереги", 1992.

3. Сказки русских писателей. — М: Правда, 1985.

4. Українська література: Хрестоматія нововведених творів. У трьох частинах. Частина перша (5-6 класи). — К.: Ґенеза, 2004.

5. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник/А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, T. В. Косміната ін. — К.: Либідь, 1993.



загрузка...
загрузка...

...