загрузка...

Стаття - Печальна квітка України в вінку немеркнучих імен (Життя і творчість Климєнтини Попович)

Література рідного краю

 

Урок-конференція

Г. Заяць,

вчитель української мови і літератури

ЗОНІ І-II ступенів

Тернопільська обл.

 

Мета: систематизувати зібраний матеріал про життєвий і творчий шлях Климєнтини Попович, визначити місце творчості поетеси в історії української літератури, зацікавити учнів творчою спадщиною, створеною в с Новосілка; виховувати в учнів на прикладах віршів поетеси людяність, здатність співпереживати, поважати людей, любити свою землю.

Обладнання: портрет Климєнтини Попович, магнітофонні записи ліричних мелодій, виставка книжок, періодики.

Епіграф уроку: Я зачисляю Вас до людей,

найближче стоячих до мого серця. І. Я. Франко

Хід уроку

Вчитель. Новосілка... Село, знане в Заліщицькому районі не тільки як одне з найбільших чи відоме приїздом буковинського соловія Юрія Федьковича до свого товариша Семена Нарівняка. Це село, де довгий час жила українська поетеса, сучасниця й учениця Івана Франка Климентина Попович, яку Каменяр зачисляв до людей, „найближче стоячих до його серця". Нелегкій життєвій і творчій долі жінки-поетки, талант якої загубився в сільській глушині, присвячений наш урок-конференція.

Учениця виконує пісню „ Така її доля..."

У кожного своя доля: одному вона присудила славу за життя, а потім і безсмертя, іншому всміхалася щасливо, а потім одвернулася. А ще декому лишила забуття. І не лише після смерті — а ще й за життя.

На сьогоднішньому уроці ми систематизуємо зібраний матеріал про життя і творчість Климєнтини Попович, простежимо її взаємовідносини з відомими особистостями кінця XIX — початку XX століття, зокрема з Іваном Франком; дамо відповіді на запитання:

— Яке життя прожила Климентина Попович?

— Яке місце займає її творчість в історії української літератури?

На урок ми запросили вчителів-словесників району, поетесу Ганну Костів-Гуску, редактора Борщівської газети Петра Довгошийого, кореспондента Борщівської газети.

Повідомлення учнів.

Біограф. Марія-Климентина Попович-Боярська народилася 3 лютого 1863 року в с Велдіж Калусько-го повіту на Станіславщині в сім'ї вчителя. Батьки виховували її в дусі казенного австрійсько-польського патріотизму, „так що й слова рідного не знала", як згадувала згодом сама поетеса.

Здобувши у Львові середню освіту, Климентина пішла батьковою дорогою — присвятила себе педагогічній праці. Працювала народною вчителькою в прикарпатських селах Жовтанці та Честині.

Критик. Навесні 1884 року відбувся поетичний дебют Климєнтини Попович. Пізніше вона згадувала:

Климентина. Мені забажалось раз почути в свою адресу в'їдливу гумористику від самого Франка на свої твори і в цій цілі послала з моєї поетичної теки декілька віршів в редакцію „Зорі" в глибокій тайні перед ріднею, тому підписалась „Зулейка".

(Климентина сідає за столик, переглядає дитячі зошити, гортає книги. Стук у двері. Климентина йде відчиняти).

Листоноша. Пані Климентино, Вам лист.

(Здивовано вчитується, похапцем відкриває, захоплено читає).

Климентина. ...у Вас безперечний талант... поетична сила слова... високий політ фантазії... (зворушено) Ваш Іван Франко...(Притискає листа до грудей, тішиться, крутиться на місці і повторює кілька разів цю фразу. Згодом підходить до іншого столика).

Брат. Ти чого така промениста, сестричко?

Климентина. Я пробіглась, робила гімнастичні вправи.

Брат (чигає газету). А знаєш, Климо, якась ще одна поетка появилась на нашім обрії. І то якась, уяви собі, твоя іменниця: Климентія П.

Климентина. Не може бути! (Хапає газету, жадібно вчитується.)

Критик. У львівському часописі „Зоря" були надруковані два вірші Климєнтини Попович, відредаговані Іваном Франком, — „Чого я бажаю?" і „Мусиш любити", Франкові особливо сподобався вірш „Чого я бажаю?", який пройнятий щирою симпатією до знедоленого люду.

Чого я бажаю?

В мене брови, чорні очі —

Усе маю, що захоче

Душа молодая.

І коса русая,

І рученьки в мене білі,

Ніде їм зробитись.

В батька гроші, воли сірі,

Є ким заступитись.

І серденько волю мас,

Як пташка у гаю.

Мати мене не спиняє — Гуляю, гуляю...

А прецінь серце в'яне, болить,

і сльози ринуть, і меркне світ,

І страшно стане, коли згадаю,

Що то не так всім, як мені в раю.

Старці, каліки є немічні,

Нема кому їм води подати.

Вдови бездомні й діти дрібні,

Що в нужді мусять вік пропадати.

Мені здається, коли я їм,

Що краду хліб той, голодний всім.

І вода чиста, що я її п'ю,

Гірка, як сльози, тлить грудь мою..

І все добро те рада б я дати,

Щоб всіх голодних нагодувати.

 

Поезійка „Мусиш любити" вийшла у Климентини підкреслено грайливою.

Мусиш любити

Ой не йду я до ворожки

Поради питати,

Ні, любистком я не буду

Хлопця чарувати.

В мене чари самородні

В погляді глибокім,

Він розпалить його серце

Полум'ям широким.

Дармо, хлопче, не скуєш ти

Серденько ледами,

Не покриєш жар сердечний

Зимними словами.

Не на те я, хлопче-орле,

Тебе полюбила,

Щоб забута, не люблена

Весь світ протужила!

І серденько не на теє

Так довго дрімало,

Щоб проснувшись, пробудившись,

Сонця не діждало.

Тож хоч ледом слова твого

Серце мні зрани ти.

Мої очі, мою пісню

Ти мусиш любити.

Вражений цією поезією, Іван Франко друкує у „Зорі" вірш „Гарна дівчино, пахущая квітко" з посвятою „К.П."(початкова назва — „Відповідь")

Гарна дівчино, пахучая квітко

Гарна дівчино, пахучая квітко!

Оком і словом стріляєш ти мітко.

В серці чутливий потайник укритий:

Хто тебе видить, той мусить любити.

Тільки не гнівайсь за щиреє слово.

Світ і життя ти береш поверхово,

Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,

Той вже нічого на світі не схоче.

Сли для очей і для пісні твоєї

Кине він все: боротьбу та ідеї,

Працю для тих, що їх тиснуть окови —

Вір мні, дівчино, не варт він любови!

Сли ж, крім очей і крім співу дзвінкого,

Ти не даси йому в жизні нічого,

В бій не загрієш і ран не загоїш,

Вір мні, й сама ти любови не стоїш.

Блиск чародійних очей потускніє,

Зміниться голос і гнів заніміє.

Сли в твоїм серці і мислі пустинно.

Чим ти тоді причаруєш, дівчино? (Сли — якщо.)

 

Біограф. Незабаром, 11 травня 1884 року, Климентина Попович вперше зустрілася з Іваном Франком у його помешканні.

Климентина. Приїхавши до Львова найближчим разом, післала я посильного на улицю Лінде, З оповісткою і ждала. Треба ще зазначити, що я досі не мала найменшого поняття про зовнішній вигляд поета. По моїй уяві він був гарний, як Аполлон, а дужий та могучий, як лицар найсвітлішої княжої доби. І треба зазначити, що у мене змалку була відраза до рудих. Досить того, що коли двері кімнати розчинилися і в них показалась постать, яку я в першу хвилю вважала за будь-кого, а ніколи в світі за самого „співака Божого", і коли побачила ту пломенисту голову, і по перших його словах зрозуміла, що це іменно Франко,— я спершу не могла опанувати панічної відрази й переляку. Але згодом, оговтавшись, я протягнула привітно свої долоні до нього. Блакитні його очі звеселіли, а уста ледве чутно шептали: „Оля, Оля". Це ім'я його найпершої і, здається, єдиної коханої, на яку я мала бути схожа.

Критик. Після цього між Климентиною Попович та Іваном Франком встановлюється жваве листування. Збереглося 26 листів Франка до нашої землячки. З листів видно, з якою доброзичливістю дбає Франко про розвиток таланту й світогляду молодої поетеси. Він заохочував, просив щоразу надсилати свої вірші. Коли в одному з листів Клементини її поезій, як звичайно, не було, то Франко зреагував на це так: „Коли це справді для Вас панщина, то я не хочу Вас до неї силувати і раджу Вам ліпше закинути все, ніж робити з примусу".

Франкові уроки надали життю поетеси цілеспрямованості, зародили непоборне бажання служити рідному народові. „Ваші слова, — писала вона Каменяреві, — збудили мене з непробудного сну".

У 1887 році вийшов друком альманах „Перший вінок", автором якого поряд з Лесею Українкою, На-талією Кобринською, Оленою Пчілкою, Уляною Кравченко, Дніпровою Чайкою була і Климентина Попович. Тут були вміщені її поема „Звичайна історія" та вірш „Де Бог мій?"

Де Бог мій?

Бог мій — то сила, що світ безмежний

В вічному ладі тримає,

Що в сонці тліє, що в землі дише

І в крові моїй кружляє.

Бог мій — се правда, добро велике,

Жизні нової надія,

Се ти, безсмертна і не пропаща,

Людськості нової мрія.

Йому Молюсь я.

Моя молитва —

Се мої сльози й надії,

Се життє тіла, духа ширяння,

Радощі й болі тяжкії.

Се пісня тая, що з мозку мого,

З гадок крилатих зростає,

Се те гаряче чуття любови,

Що у тій пісні співає.

А моє небо не так високо,

Че таке зимне, блискуче,

Щoб не дійшло туди людськеє око,

Людське благання болюче.

Воно близенько, тут, коло тебе,

Невільний брате, сіромо!

На братній груді, в братній любові

Стане усім нам відомо!

Климентина. Виринув у нас проект супружого зв'язку для обопільної помочі одне одному. Франко мав лише здати докторацію, а я — видати томик своїх поезій. Тепер вже не було між нами ніяковості, а щира і пряма поведінка у всім. Франко при кожнім смутку і прикрості йшов до мене і був певний, що коли свою наболілу душу складе у мої дружні руки, я їх ніжно та обережно утоплю, облегчу і підійму вгору. Непомітно для нас самих прийшло несміле прекрасне почуття — „чисте золото найшляхетніших почувань двох душ"....

Біограф. Про те, що між Климентиною та Франком в короткий період було щось значно більше, ніж просто дружба і співпраця, бачимо з листів. У перших листах спочатку звертання „Пане", потім „Друже", у двох листах читаємо „Дорогий Іване", а далі знову — „Товаришу", „Добродію", „Пане".

Здавалося, що здібна, вродлива дівчина забезпечила собі прекрасне майбутнє як у творчості, так і в особистому житті. (Легка сумна мелодія.) Та раптом все пішло шкереберть.

У 1887 році Франко їде до Києва і там несподівано одружується з Ольгою Хоружинською: До Львова повернувся вже одруженим. За те, що сталося, Климентина насамперед картає себе, бо, на її думку, не боролася за своє щастя. Ось який лист пише Климентина Попович до Івана Франка, (Біограф читає лист 32, стор 184, „Климентина Попович. Твори".)-

Вчитель. Після одруження Івана Франка між Климентиною та Франком ще продовжується листування, вони неодноразово зустрічалися, (Прочитати уривок зі спогадів: стор. 126—127).

З 1890 року у житті Климентини Попович переважають чорні кольори. Чому?

Біограф. У 1890 році Климентина Попович виходить заміж за священика Омеляна Боярського і переїжджає з ним у буковинське село Вашківка, де він одержав парафію.

Це було початком кінця. Чоловік ВИЯВИВСЯ непорядною людиною. Климентина вже з перших днів не відчувала щастя і любові з його боку.

Климентина. Прийшлося жити у важких умовах, без жодних зв'язків з культурним світом Мої листування з Франком обірвалися зовсім. В останньому листі, який дійшов до мене від Франка десь коло 1895 року, він каже, що збирає старі церковні рукописи та друки і при цій нагоді хотів би приїхати до нас. Ясно, що під тим приводом Франко бажав доконечна побачитись зі мною. Я також бажала цієї зустрічі. Але рішення цієї справи лишила своєму мужеві. А мій муж з блаженною нечемністю відписав, що ніяких таких старинних пам'яток в нашім церковнім архіві нема і шкода Франкові до нас трудитися за цим. І це було останнє, що розділило мене з моїм незабутнім другом навіки.

Біограф. До того ж у 1895 році водночас померли 4-річні донечки-близнята Климентини Ліда й Нусн.

Критик. У 1896 році в Чернівцях вийшла її збірочка „Надгробок", переповнена великою скорботою і жалем за померлими дітьми.

Пісня „Летіла зозуля"

Біограф. У 1900 році подружжя Боярських переїжджає у с.Новосілка-Костюкова. Климентина старається всяким чином якось підтримувати зв'язки з культурним світом. І вже у 1909 році допомагає Осипу Маковею у збиранні спогадів про Юрія Федьковича, зокрема розшукує його фотографії й листи до свого колишнього побратима по службі у війську Семена Нарівняка. Але тут їй було особливо тяжко. Поетеса була морально й фізично надломлена, її буквально тероризував чоловік, забороняв писати.

Дослідники. У селі залишилося небагато людей, які пам'ятають Климентину Попович. Ось що вони пригадали.

Моя мама працювала у садибі священика. Коли о. Омеляна не бувало вдома, брала мене з собою. Тут я часто бачила змарнілу жінку, закриту в комірчині, передавала їй окрайчик хліба від своєї матері.

(Бабійчук Єлизавета)

Всі знали, що вона пише вірші. Мала у себе бібліотеку. Діти ходили до неї вимінювати книжки. Через цілу кімнату стояв великий стіл. З одного боку обідав священик, з іншого — Климентина. Коли хтось приходив, швиденько вибігала з хати, щоб не розгнівати чоловіка. Боялася його дуже. Завжди ходила, до берестів, які були посаджені в честь скасування кріпосного права. Вийде, постоїть та й знов йде додому. Боярський нікуди її не пускав.

(Заяць Ганна)

Я був близьким сусідом Климентини Попович, ровесником онучки Мартусі. Це була дочка Юрія Полянского, який мав свій музей у. Львові. Зять Климентини був геологом. Малим я часто грався на подвір'ї Боярських. Коли забігав до хати, на столі завжди бачив багато книжок, паперу. Климентина відрізнялася від сільських жінок-любила багато писати.

(Ребух Михайло)

У Климентини було два сини і дві дочки. Старший син Інокентій працював лікарем у с. Королівка.

Добра була жінка, вчена, поетеса. Серйозно ставилась до свого дару писання. Мала списаних листків дуже багато. Хата була охайна, заквітчана бузком. Пригощала нас усякими ласощами, тому ми любили бувати у неї. Добра людина була, але бліденька, худенька і все сумна якась. Чи то через смерть донечок, чи то через невдале життя..

(Ковбіньха Марія)

Критик. Творчий доробок Климентини Попович складають 32 вірші, одна поема, шість оповідань, спогади про Івана Франка та Наталію Кобринську, 39 листів до Івана Франка.

У 1903 році Іван Франко ввів поезії Климентини Попович до своєї знаменитої поетичної антології „Акорди". У наш час її твори увійшли до антології „Тридцять українських поетес" (1968), упорядником якої була Леоніла Міщенко, „Чари кохання" (1985). Петро Баб'як, наш земляк, видав окремою книгою твори поетеси. її ім'я дістало заслужену оцінку в українському літературознавстві та енциклопедичних виданнях.

Біограф. Будучи на схилі літ надломлена душевно, вона у хвилини просвітлення сідала за письмовий стіл. Саме в Новосілці з-під її пера вийшли поезії „Хліба кришина", „Померлому другові", „Що стоїть більше?", „Колись і нині", „Стоїть умерти", „Зима", „З осінніх дум", „До мого друга І.Ф.", „Весна", оповідання „Епізод з життя", „Сільські політики", „Від весілля до похоронів", „Мороз-душогуб", спогади про Наталію Кобринську та Івана Франка.

Біограф. Навесні 1941 року, коли замість фашистських окупантів у Галичину знов повернулись московські зайди, їх жертвою став Омелян Боярський. Його застрелили на ґанку хати, поховали на подвір'ї біля церкви. На похорон приїжджав син з Канади.

А нелегка дорога життя привела Климентину Попович у с Бабинці Борщівського району. Односельці бачили її - маленьку, сухеньку, що часто сиділа на ґанку, ніхто не цікавився її долею. Та й, здається, самій було байдуже. Жила-доживала віку у сумі, безнадії, розпачі.

Дослідники. Ось як згадують про Климентину Попович жителі с Бабинці.

Ходила Боярська задумана. Про себе нічого не розповідала. Була марненька, як скіпочка, згорблена. І лише поодинокі зітхання викривали її думки: „Мої діточки.."

(Гафія Мартинюк)

Розповідала мені, що чоловік знущався над нею: „То-м пережила. Не треба було ся з ним в'язати. Думала, людина образована, то легше буде. Мене до писання тягне, як вас ковтнути свіжого повітря. А він того був злий. Заставляв мене до роботи. Не хотів, щоб я була вища."

Мала багато віршів, читала мені багато. Тримала їх під матрацом. Хотіла, аби люди знали, що вона писала. Чоловік багато її паперів поспалював, а що залишилося — пильно ховала. Я не раз казала: „Дайте, бабцю, мені хоч два листочки". „Не дам. Може, дам комусь у щасливі руки, і підуть у світ".

(Г. Гуска, мати поетеси Ганни Костів-Гуски)

Вчитель. Сутеніє... У напівтемній кімнаті біля вікна сидить вже немолода жінка з красивим, але дуже блідим, змученим обличчям. В її великих очах повно невимовного суму. Жаль, що зайшло вже сонце. Наступає ніч, темна, безпросвітна, як її теперішнє життя. Треба сподіватися довгих-предовгих ночей, коли ні заснути, ні заспокоїтися, ні позбутися пекучого душевного сум'яття, породженого крахом усіх мрій і надій. Тільки спогади про світлі дні юності інколи зігрівають остуджену безжальними вітровіями душу. Спогади про нього, її великого вчителя, щирого друга... Померкнув день... Поволі згасає її життя... Скоро вони зустрінуться там, на небесах...

Біограф. Померла Климентина Попович-Боярська 7 травня 1945 року в с Бабинці. У ті далекі роки мало хто знав, що старенька бабуся, яку ховали селом, була у свій час поетесою, ученицею Франка..

Спочатку на її могилі було поставлено скромний пам'ятник у вигляді розкритої книги (демонструється фото). Пізніше, на початку 90-років, було поставлено мармуровий надгробок.

На відкриття пам'ятника приїжджав син з Канади. Він був і в нашому селі. Але, на жаль, поспілкуватися широкому загалові тоді не випало. Єдиним співбесідником був Михайло Миколайович Сем'яник, вчитель історії.

Вчитель Сем'яник М. М. (на тлі повільної музики).

Задуманий, сумний образ ксьондзової Боярської... Саме такою вона запам'яталася. А вона носила траур по собі, по своєму життю. Чоловік сміявся з „поетки", будував хату черговій коханці; діти так рідко навідувалися, радили залишити батька. А куди йти? Чужа для всіх. Певно, на схилі літ не раз питала себе, чи потрібна була ця жертва: лишити улюлену справу заради сім'ї, чоловіка, дітей? Ат,же кликали до справ друзі-однодумці, найперше Н. Кобринська...

Як писала сама Климентина, „не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі. Бо доля, на яку ми любимо так жалітися, не має іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки І дрібничкові чесноти".

Розгубилися ті листочки, що поливала тихцем сльозами: одні знищив чоловік, інші — час, деякі ще й до сьогодні чекають свого читача.

Біограф. Під час своєї пошукове! роботи ми зустрічаємо в різних джерелах прізвища: Галина Горохівська, Галина Волощакевич, пані Любачвна, яка працювала вчителькою в нашому селі в 20—30-х роках. Хто ці люди і яка їхня участь у долі Климентини Попович?

Ми дізналися, що у Климентини Попович було два сини і дві дочки. А з села надали відомсті про Інокентія, який працював лікарем у Королівці.

Вчитель. З'ясувати ці питання ми попросимо гостю, поетесу Ганну Костів-Гуску.

Розповіді гостей про творчий шлях поетеси.

Спогади Ганни Костів-Гуски

До Бабинців хвору Клементину привезли Галина Волощакевич (по чоловікові Горохівська) і Катирана, мати Галини. Колись Климентина мріял, що Галина буде її невісткою. Уже й заручини були Інокентієм, який працював у сусідньому селі лікарем. Галина закінчила гімназію у Коломиї, вчителювала. Була набагато молодшою за Інокентія. Проте саме про таку дружину для сина мріяла Климентина — освічену, з високими духовними запитами, спільними для обох інтересами. Знала по собі, яке то пекло, коли поєднуються зовсім чужі душі. Та не судилось.

Інокентій, крім того що працював лікарем, був активним членом УПА, загинув у бою з енкаведистами.

Мати Галини, Катерина Волощакевич жила у дворі священика в с.Бабинці. Саме на це обійсті і привезли Климентину після смерті чоловжа.

Пані Любачівна справді працювала с.Новосілка в 20—30-х pp. ХХст. Вона брала активну участь у просвітницькій роботі села. Зрозуміло, тіста співпраця була з о. Омеляном Боярським який очолював „Просвіту" в селі, і з Климентиною — літературною діячкою. Саме вона допомагала Климентині після смерті чоловіка.

У подружжя Боярських було два сини — Інокентій та Мирослав, який після навчання виїхав до Канади. Дочка Ольга була дружиною Юрія Полянського, про якого розповідали вже очевидці.

Спогади Михайла Миколайовича Сем?яника.

Мені на власні очі доводилось часто зустрічатися і навіть спілкуватись з Климентиною Попович, бо дід, біля якого я виховувався, працював дяком з Омеляном Боярським понад 30 років. Я часто ходив до церкви на богослужіння. Інколи Боярський запрошував діда на обід, і я йшов з ним. В покоях гарно, чисто, прибрано. Було в буди4 кімнати. Мені доводилося бувати в столовій. За окремим столиком Климентина Карлівна пригощала мене всякими солодощами. В іншій кімнаті було дуже багато книжок на стелажах.

Житель нашого села Семен Нарівняк служив у війську в Італії з буковинським письменником Юрієм Федьковичем. Климентина Попович разом з Осипом Маковеєм збирала матеріали про Федьковича, який неодноразово був у свого друга по військовій службі. Федькович не тільки був на весіллі у Семена, а й був весільним старостою, веселив гостей, володів гумором. Про це розповідала Климентина Попович Осипу Маковею.

Зять Климентини Попович Юрій Полянський у 20—30-х роках минулого сторіччя проводив археологічні розкопки в нашому краю, зокрема по р. Серет від с. Більче-Золоте до с. асперівці. Цінні знахідки зберігаються у музеях Львова, Кракова, Варшави.

В кінці 80-х років XX ст. в складі туристів з Америки приїжджала в наше село внучка Климентини— Марта Полянська, заходила до мене, розмовляла.

Вірш Ганни Костів-Гуски „Климентині"

Над тихоплинною Нічлавою,

Де осені листки сумні,

Прикриті забуттям, не славою,

Ви доживали свої дні.

Шляхетна квітко України

В вінку поезій запашних!

Де брали Ви слова-перлини

Й рядки мережили із них?

Де Ваша муза брала сили?

Хвороби, діти, чоловік...

В рядках надію возносили

У той скрутний жорстокий вік.

Ваш Бог — се правда, в

Вашім слові І грама фальші не було.

Шляхи життя важкі, тернові

Вас привели в моє село.

Ця глухомань сільська, глибинна

Зігріла Вас в останні дні...

Тернова квітко України,

В якім згоріли Ви огні?

Ніхто й не знав, як в теплім травні

В труні на цвинтар Вас несли,

Що Ви із племені тих славних

Жінок, що світом потрясли,

Що Ви — ПОЕТКА.

Слів полинних

Збираєм ми сьогодні щем.

Печальна Квітко України

В вінку немеркнучих імен!

Сьогодні ми з вами систематизували маленьку частину сторінок життєвого і творчого буття загубленої долі жінки, талант якої не розкрився на повну силу. Багато ще не сказаного, не відкритого, не дослідженого. Але треба поспішати, поки час не забрав від нас тих, які хоч що-небудь пригадують про життя Климентини Попович у нашому селі. Адже вони такі цінні, ці спогади про „печальну, але горду квітку України"

Домашнє завдання: записати від стареньких щонайменші згадки про Климентину Попович.



загрузка...
загрузка...

...