загрузка...


Стаття - «Не бійся смутку, що пливе з великої любові»

Використання мемуарів на уроках української літератури в старших класах

М. Мимоход,

пошуковець

Івано-Франківськ

 

Як відомо, головна мета спогадів — осмислити свій час, епоху, долю покоління і долю сучасників, донести уроки свого життєвого досвіду до молоді. «Я зазнав щастя зустріти, побачити і навіть подружити з людьми прекрасними і благородними... Я був свідком, а то й скромним учасником події, що їхньої величі не зміг тоді впевненою мірою зміряти, і лише через літа, з-за просторів пережитого, побачив справжнє їхнє значення і височінь,»[1, с 5 — 6] — писав вступі до своїх спогадів М.Бажан. У той же час для більшості українських письменників мемуарний жанр не є основним у їхній творчості, але звернення до нього симптоматичне — художники слова відчували необхідність у прямому діалозі з читачем у відкритому, без вимислу, осягненні пережитого. У теперішньому розумінні письменницькі мемуари — це здебільшого письмова розповідь у формі записок від імені автора про реальні події, учасником або ж очевидцем яких він був. Провідною жанровою ознакою мемуаристики є особистісне осмислення авторами певних історичних подій, зіставлення власного духовного досліду з суспільними перипетіями.

Вважається, що засновником мемуаристики був Ксенофонт — автор спогадів про Сократа й про військовий похід греків («Анабасис», 401 р. до н.е.). Тож не дивно, що найдавніші зразки щоденниково-мемуарних записів сягають ще античних часів, коли писалися, наприклад, «Роздуми» римського імператора і філософа Марка Аврелія (121 —180 pp. до н.е.). Здавалося б, що могла приховувати від своїх сучасників перша особа в державі? Та навіть у Марка Аврелія були такі думки, які до певного часу можна довіряти лише пергаменту, бо цей імператор жив наприкінці епохи античної історії, а в фіналах, як і на рубежах століть, буває стільки таємниць, що про них краще говорити не привселюдно й вголос, а наодинці з самим собою, у щоденниковому чи мемуарному творі. Мемуарами навіть після власної кончини здобув безсмертну славу Юлій Цезар («Нотатки про Галльську війну»), в добу середньовіччя — П. Альбер («Історія моїх поневірянь»), а в епоху Відродження — Б.Челліні.

Найдавніша українська мемуарна література поділяється на дві групи: писані українською та іншими мовами мемуари українців і мемуари чужинців про Україну. До першої групи мемуарної літератури належать спогад автора «Повісті минулих літ» Нестора про перенесення мощів засновника Києво-Печерської Лаври св. Теодосія, встановлений у названий літопис під 1091 p., автобіографія князя Володимира Мономаха, подана в останній частині його «Поученія дітям», і «Житіє і хождєніє Данила, руської землі ігумена» з Чернігівщини —- записки про його подорож до святої землі Палестини у 1106—1107 pp..

До першої половини XVII ст. належать записки митрополита П. Могили про події і зустрічі з людьми у 1620—1630 роках; описані після 1621 року спогади про релігійне і культурне життя Галичини в творі ієромонаха Ігнатія з Любарбва «Житіє і жизнь преподобного отца нашого Іова» , «Діяріюш» берестейського ігумена Атанасія Филиповича з 1637—1648 pp. про боротьбу з поляками в обороні православної віри. Риси мемуарів мають літописи, особливо козацькі, в яких авторська позиція не узагальнена, а чітко індивідуалізована. Доба Хмельниччини мала своїх мемуаристів як українських, так і польських. Найвидатнішим мемуаристом тієї доби, напевно, був., С. Зорка, «Діярій» якого згадує і нібито використовує С.Величко у своєму козацькому літописі «Сказані о войні козацкой з поляками». З мемуарної літератури XVII ст. до нас дійшли важливі для української історії мемуари козацької старовини: приватний «Щоденник» генерального хорунжого М. Ханенка, який охоплює 1719—1721 і 1754 pp.; «Щоденні записки» (або «Домашній протокол») генерального підскарбія Я. Марковича, що їх він провадив у 1717—1767 pp.; «Подорожній діярій» (польською мовою) гетьмана П. Орлика 1720—1732 pp.; «Щоденник» гетьманича П.Апостола, писаний французькою мовою, з травня 1725 р. по травень 1727 р. Як самостійна жанрова форма автобіографічного тексту мемуари в українській літературі з'являються на початку XVIII ст.. («В пам'ять дітям своїм і внукам і всему потомству» Іллі Турчиновського).

Інтерес до мемуарів у світовій (Й.-В. Гете, Р. Тагор, мадам де Сталь, Г. Гейне, Стендаль, І. Тургенев, А. Франс, Е. Хемінгуей) та українській літературах не згасав і пізніше. У красному письменстві XIX ст. першість у мемуарних жанрах належать Т. Шевченкові. Його «Журнал» (1858), що містив автобіографічні нотатки, поклав початок новому етапу розвитку мемуаристики в Україні. Під їх впливом до власних письмових спогадів зверталися П. Куліш, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Б. Лепкий. У XX ст. мемуарна література представлена творами різних жанрів: щоденниками (П. Тичина, О. Довженко, М. Драй-Хмара, О. Вишня), записними книжками (С.Васильченко, В.Чередниченко), нотатками (В. Минко, І. Багмут), есеїстикою (Є. Маланюк, Ю. Шерех). Чимало мемуарних творів, належать письменникам української діаспори («Спогади про неокласиків» Ю. Клена, «На білому коні» та «На коні вороному» У. Самчука). Досить поширеними жанрами української мемуарної прози наприкінці XX століття стали великі за обсягом спогади як представників покоління, на чию долю випало збройно воювати в Другій світовій війні («Прожити й розповісти» А. Дімарова. «Визначні, відомі й «та інші» й «Ламані-переламані і... щасливі» Володимира П'янова ), («Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» В. Дрозда, «Homo feriens» Ірини Жиленко).

Кожен з українських письменників XX століття, що береться за спогади, має що розповісти. Більшість спогадів — болючі, вражаючі, такі, які читачам не забудуться вже ніколи. Ось чому, розповідаючи старшокласникам про Розстріляне Відродження, про голодомори й репресії, про повоєнні цькування й дику розправу тоталітарного режиму над «шістдесятниками», мало наводити статистику й говорити загальні фрази. Значно більший ефект дають спогади очевидців. Наприклад, якими б словами учитель не описував події громадянської війни, в яких участь брали й Микола Хвильовий, і Володимир Сосюра, і Валер'ян Підмогильний, і Григорій Косинка, як би не старався донести правду про причини того, чому впала УНР, душу сучасного старшокласника можна сколихнути тільки через одиничний факт, а не узагальнені підсумки. В. Дрозд, наприклад, про трагедію ровесників своєї матері залишив унікальний спогад: «Десь на початку дев'ятнадцятого у Петрушині відкрився клуб, при ньому працював співочий гурток. З панського дому узяли рояль. Учителька навчала грі на роялі сільську молодь. Зайшли в село денікінці, розшукали список хлопців і дівчат, які відвідували гурток. їх викликали по одному, примушували класти пальці, які торкалися панського інструмента, на край лави і шмагали по пальцях нагаями. Кров пирскала з пальців, і злазили нігті. Отак «навчали» і мою матір, а в перспективі — і мене» [7, с 115]. «Биття по пальцях» використовували не тільки озвірілі прихильники «єдіной нєдєлімой» у двадцятих роках, й били не тільки дітей селян, які спробували грати на панському інструменті. Не менш жорстоко було застосовано всі можливі форми приниження тоталітарною системою й цілої плеяди молодих митців, талановитої молоді, яка теж вийшла з народу і якій наївно здавалося, що перед нею всі шляхи відкриті.

Й хоча нині чинна програма з усього огрому меморіальної літератури пропонує текстуально вивчати хіба що «Щоденник» О. Довженка, творчий вчитель завжди знаходить час і доречне використання спогадів сучасників і під час вивчення біографій в середніх та старших, і в процесі оглядових тем у старших класах. Безперечно, що в радянські часи було видано чимало спогадів про українських митців. Незважаючи на певну заангажованість такої книжкової продукції, яка, до речі, є в достатній кількості в кожній, навіть найвіддаленішій сільській бібліотеці, вдумливий вчитель завжди може знайти в подібних книгах чисте зерно, а не тільки віяну-перевіяну полову. Наприклад, у книзі Ю. Смолича «Мої сучасники» (1978) натрапляємо на надзвичайно цінний спогад, який пригодиться на уроці в 11 класі сьогодні під час вивчення вступної теми про 20-і—30-і роки в українській літературі чи під час ознайомлення учнів з творчістю неокласиків або з біографією М. Рильського: «Коли я спинався на ноги, тільки-тільки починаючи свій путь на літературну ниву (було це зразу після громадянської війни, при самісінькому початку двадцятих років), то мене і мені подібних теж настрашували неокласиками». Я примкнув тоді до товариства, що іменувало себе пролетарськими літераторами — зачинателями пролетарського красного письменства. А «неокласиками» тоді — напровесні радянської літератури — були: Зеров, Пилипович, Драй-Хмара, Могилянський, Рильський... Зазнайомились ми в поїзді «Харків — Київ»... Ми їхали вдвох з Вишнею до Києва — не пригадаю вже чого, але в різних справах, бо зустрілись лише на пероні вокзалу. А посівши свої місця, побачили Зерова з якимсь вусачем. Зеров повертався до Києва чи то після котрогось із частих тоді літературних диспутів, чи то після розв'язання якихось педагогічних справ у Наркомосвіті. Вишня й познайомив мене з Зеровим, а Зеров рекомендував свого молодого супутника з вусами:

— Максим Рильський, — назвався він

І тоді під гримотіння коліс і ритмічне похитування ресор вагона третього класу я почув уперше й вірші Максима Рильського з його ж вуст. Рильський прочитав: «Поете! Будь собі суддею» [14, с 284—285].

Спогад Ю. Смолича, незважаючи на те, що сама книга, з якої ці мемуари почерпнуто, вийшла в часи брежневського застою, проливає світло й на залякування молодих письменників когортою «неокласиків» як ворогів народу, й вказує на особисто позитивне ставлення Ю. Смолича до представників «грона п'ятірного», і подає дуже суттєву деталь для характеристики портрета М. Рильського: він носив пишні вуси, поки під час арешту й допиту один вус слідчий не вирвав М. Рильському зі шкірою, через що залишився глибокий шрам й надалі поет вже не міг носити вусів.

Під час текстуального вивчення художніх творів про голодомор в одинадцятому класі, зокрема роману «Марія» У. Самчука чи «Жовтий князь» В. Барки, доцільно теж використати мемуари живого свідка тих подій і зацитувати спогад Анатолія Дімарова з його книги «Прожити й розповісти» про те, як разом з маленьким братом та матір'ю вони вже були доведені до тієї межі, коли людський організм виснажується настільки, що й навіть дитина втрачає навики гратися: «Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі як учительці виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялася, що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері (ми вже не знали, що й думати) ступила до хати та сіла одразу ж на лаву, поруч із клунком:

— Ну, дітки, будем живі!

І такий голос молодий та веселий був у мамусі, що й у хаті розвиднілось» [5, с 58—59].

Вивчаючи біографії митців, вчитель повинен вміти доречно й ненав'язливо пропонувати класові великий вибір спогадів про окремо взятого письменника. Завдяки спогадам сучасників сталінського режиму й брежнєвських часів стагнації сучасний учень має нагоду пересвідчитися, що українські митці своїми художніми текстами й у страшні тридцяті, й у повоєнну епоху практично організували рух опору, тільки цей опір функціонував не у вигляді автомата в руках, а сторінок книг, на яких навіть після червоного олівця цензора залишалася крамола, що невтомно руйнувала підвалини тоталітарної держави. Олесь Гончар зумів таку ситуацію окреслити ще в 1972 році: «Що сказати про нашу письменницьку працю? Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього його життя не втратити чуття єдності, спільності своєї особистої долі з долею народною. Не втратити почуття того, що ти тільки один із багатьох на великому шляху народу, що пролягає з глибини віків через битви, через трагедії до кращого прийдешнього, на шляху, що знявся — вже на наших очах — від солдатських окопів до зірок» [3, с 251].

Розцвіт цілої когорти талантів після «хрущовської відлиги» теж був викликаний тим, що і народ, й молоді митці почувалися спраглими на слово правди. Тоталітарна система дуже швидко збагнула, що коли не почне репресій, покоління «шістдесятників» зірве всі окови. Партійна верхівка, в тому числі й сам Микита Хрущов, аж ніяк не бажали справжньої демократії. Вони загравали, гралися в добрих і чесних, а насправді прекрасно розуміли, що крах системи обернеться й крахом фальшивої доктрини «найсправедливішої в світі країни — СРСР». Митці-«шістдесятники» не збиралися забувати «Розстріляного Відродження, вони знали надто багато і про сталінські концтабори й розстріли мирних жителів навіть під Києвом («Я пам'ятаю, як сиділи ми, приголомшені почутим, коли Танюк, Горська і Симоненко розповідали про відвідання Биківні, про черепи з круглими дірочками, якими діти грають у футбол» [9, с 46]), і про колгоспний «рай», в якому надривалися їхні матері. Молоде покоління, звісно, мало й певний імунітет проти ідеології та пропаганди, але цей імунітет до пори до часу майже не діяв: «Я ж ніколи не замислювалася над політичними питаннями. Вся ота суспільно-пропагандистська злива, яка лилась на наші голови, стікала з мене, як дощ з мого пса Жюльєна. Стріпнеться — і сухий...Вступи в «жовтенята», «піонери» та «комсомольці» — були для мене віковими щаблями. Я пишалась, здійнявшись на новий щабель, бо це свідчило тільки про зростання. Коли в 1953 році помер «батько всіх народів», у школі був мітинг. Прапори, портрети Сталіна, гімн Радянського Союзу, плачі-ридання, червоні очі... У мене ж, як на гріх — ні сльозинки з ока. Не плачеться — хоч плач! А класний керівник уже грізно зирить. А вірна подружка Томка шепоче: «Ірка, ти послинькай очі, послинькай. І натри рукавом». І слинькала, і натирала — не допомогло. Все одно заплакана вчителька назвала мене «чурбаном бесчувственным» перед усім класом» [8, с 51]. Проте, коли «шістдесятників» почали викликати в КДБ, в їхніх головах несподівано посвітліло, вони почали розуміти значно більше, ніж їм було дано до такого поворотного в житті моменту: «У КДБ мене, мабуть, мали за дурненьку. Мені не доводилося «клеїти дурочку», як то кажуть — я такою була. Коли тебе все дитинство кіноекран годує шпигуноманією та звеличенням чекістів, — це не минає безкарно. І до певного часу я наївно вірила в те, що переслідування моїх друзів — випадковість. Що хтось ввів органи в оману. І коли мене туди викликали — я проголошувала захоплені монологи, гаряче переконуючи «чекістів» у тому, що й Іван Світличний, і Євген Сверстюк — святі, а своїй рідній державі не вороги. Мене так само «гаряче» переконували в протилежному. В тому, що не «святі», а навпаки — грішні, що я — наївна дівчина, а вони ж то знають, що, наприклад, Михайлина Коцюбинська — спекулянтка, а Євген Сверстюк — розпусник. Що-що, а обкидати грязюкою тих, кого «пасли», в тій установі вміли. Ці «викриття» були такі смішні, що в них не могла повірити й дурніша за мене. А якщо «чекісти» брешуть, отже... Я розумнішала не по днях, а по годинах» [9, с 45].

А вже соціальні гарантії представники 60-х років відчули на власній шкурі. За прикладами «рівності» й «справедливості» взагалі не доводилося далеко ходити: міська прописка означала, що ти можеш чогось добитися і кимось бути, а її відсутність, що було притаманним для всіх вихідців із села, тобто й для В. Дрозда, й для Г. Тютюнника, і для багатьох-багать-ох інших, означала цілком протилежне.

Якщо до цього додати ще й відсутність житла, відсутність роботи, десятки найбезглуздіших рогаток, проходячи через які, людина втрачала віру в справедливість взагалі, то можна тільки уявити, скільки талановитих людей просто згоріли на тому повільному полум'ї. Ірина Жиленко про свої молоді роки з чоловіком Володимиром Дроздом розповідає, не приховуючи життєвої драми: «На той час Володю вже було звільнено з «Літ. України». Слава Богу, був привід — «сімейственість» (чоловікові й дружині не дозволялося працювати в одній установі — М. М.). Коли мене брали до редакції, часи були розкутіші, і наша з Володею «сімейственість» нікому не заважала... Отже, ми лишились на одній моїй зарплаті 60 крб. 40 віддавали господині нашого закутку за ширмою. На решту — животіли... Я йшла на роботу, а Володя — шукати роботу. Ми ще не розуміли, що вже щодо нас увімкнувся механізм відторгнення. І там, де вчора радо обіцяли, сьогодні — відмовляли. Весняні (1963 р.) поневіряння Володі подібні були до ігор великого державного кота з мишеням... Був ще й офіційний привід: Володя не мав київської прописки... Не можу не процитувати щемкий Володин спогад про ту зиму-весну: «Я досі пам'ятаю солодкі пахощі хліба в крамниці на Хрещатику, Я мав у кишені три копійки, але не вистачало ще однієї, аби купити булочку» [9, с 50]. Та це все, як виявилося, були тільки ягідки. Розпізнавши в Дроздові «неугодного» й «небезпечного», система, що була вірною наступницею системи Миколи І, за зразком покарання Т. Шевченка розправилася й з В. Дроздом: «Ще один удар! Володьку беруть до армії. Мого Володьку, в якого щоночі болить серце, який не може зійти на третій поверх, не засапавшись, який нічого не бачить за три кроки... А в мене нема роботи, нема житла. За що скільки нещасть?» [9, с 57—58].

І якщо від розправи в роки репресій Тодося Осьмачку, а після війни — Володимира Сосюру ще могла врятувати психіатрична клініка, то в 60-х роках такі заклади в СРСР вже набрали рис найстрашніших концтаборів, порівняти з якими Соловки чи Воркуту видавалося блюзнірством: «Я бачу браму Павликівської лікарні. Чую наш сміх — ми радіємо, бо таки вдалося «умикнути» звідти Дрозда. Жартує Василь Симоненко (зі смертю за плечима), іронізує Євген Сверстюк (перед яким скоро відкриється — ота дорога!). Ми веселі і сильні. І де? Поряд із тією страшною лікарнею, яка залишиться в історії як найстрашніша із найстрашніших радянських в'язниць, — бо там ні законів, ні порятунку. Крізь неї пройдуть Юрій Литвин, Василь Стус, Надія Світлична, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Оксана Мешко... І коли Оксані Яківні гукнуть: «Ну, збирайтесь. За вами приїхали з КДБ», — вона радо вигукне: «З КДБ? Ну, слава Богу!». Бо, можливо, навіть пекло — краще, ніж оця установа під лицемірною машкарою милосердя» [9, с 69].

До того ж, існувала ще й практика «проробляння» на комсомольських чи партійних зборах, відверте цькування в колективах, навіть у самій Спілці письменників. Доречно навести спогад Анатолія Дімарова: «У розпалі — боротьба з шістдесятниками. Арешти, обшуки, судові процеси, де панувало телефонне свавілля, і маріонетки в суддівських мантіях, виконуючи накази згори, намагалися погасити щонайменший зблиск вільної думки. Численні зборища трудових колективів, на яких «одностайно засуджувались і схвалювались»... Отакі збори відбулися і в нашій Спілці, записні оратори рвалися до трибуни, щоб затаврувати засуджених, а од тих, які ще ходили на волі, але не хотіли скоритися, вимагали розкаяття. Найчастіше лунало прізвище Ліни, яка насмілювалася не тільки писати бунтівничу поезію, ай — слухайте! слухайте! — їздила на оті всі судилища: кидати квіти засудженим.

«На трибуну її!.. На трибуну!..» І от Ліна на трибуні. Але зовсім не для того, щоб каятись. Боже, яке здійнялось у відповідь ревище! Оровецькі й хорунжі аж пінились, вимахуючи кулаками, горлаючи: «Геть!.. Геть з трибуни!..» — вони так і не дали Ліні закінчити виступ, вона зійшла під ревище і ґвалт. І я вперше побачив на її очах сльози» [6, с 91—92]. Проте ті, що цькували й писали доноси, хто «різав» у «внутрішніх» рецензіях геніальні збірки поетеси, без тіні сорому у 80-х роках захотіли бути причетними до таланту авторки «Марусі Чурай», афішувати своє знайомство з нею, навіть знаходитися в літературі якщо не на рівних з Ліною, то десь дуже поруч. Про одного такого «мудрагеля» наводимо промовистий спогад: «Ліна Костенко... Вона пронесла свою горду голову крізь скажене цькування і наклепи, нагороджуючи дзвінкими ляпасами систему. Треба було бачити Ліну під час вручення їй Шевченківської премії (перебудова, комуністична фортеця не встигала латати тріщини)... Треба було бачити Ліну, коли один із високих функціонерів партійних рушив до неї з широко розведеними для обіймів руками:

— Дорога наша Ліно Василівно...

— Я? — і пальцем себе в груди. — Ваша?! — і пальцем в груди функціонера.

Довго ж стояв той функціонер, як обпльований...» [6, с 91].

А тоді, в 60-х, на талановиту молодь ринув дев'ятий вал компартійної злоби. Кого могли, заховали за грати, як це сталося зі Стусом, кого вдалося знищити фізично, розправилися, як з Василем Симоненком та Аллою Горською. Всіх інших убивали духовно: роками не дозволяли друкуватися, звільняли з роботи, споювали, забороняли вже відзняті фільми. До речі, під заборону підпали не тільки «Тіні забутих предків» геніального Сергія Параджанова. А. Дімаров згадує про долю ще однієї надзвичайно цікавої і високохудожньої кінострічки: «Якось так сталося, що уславлену поему Драча я прочитав значно пізніше, ніж його сценарій «Криниця для спраглих». Сценарій був надрукований в журналі «Дніпро»... Тож якось я розгорнув щойно одержаний журнал, що звабно пахнув свіжою фарбою, і запоєм прочитав сценарій Драча — твір настільки високохудожній, що його міг прочитати й сліпий: такою випуклою була кожна деталь... Я працював саме в Ірпені, коли Іван Драч запросив мене й Андрія Самійловича Малишка до кіностудії Довженка: на перегляд кінофільму, створеного за його сценарієм. Пам'ятаю невелику залу і ще менший екран, який з першими ж кадрами наче розширився, наче став всеоб'ємним, немов поглинув кожного з нас, — ми, онімілі, сиділи, ні, не сиділи! — ми ступали до обшарпаної всіма вітрами війни хати, хати-пустки, з якої давно вивітрився людський дух, ми дивилися на оголені стіни, на яких висіли тільки вицвілі фото, незавішані рушниками, і з кожного фото до нас догукувалися дитячі голоси:

— Я!.. Я!.. Я!..

Моторошна, вражаюча картина...

Фільм скінчився, звівся директор кіностудії, запросив до обговорення, а ми все сиділи, застиглі.

— Я!..Я!..Я!.. — ячало над нашими головами.

Потім за велінням начальства (і до нього пробували догукатись дитячі оті голоси з моторошних фотографій, але глухі лишались глухими) кінострічку поклали на полицю, в «незакопану страшну труну», де вона й тліла впродовж багатьох років» [6, с 92 — 93].

У наш час зацікавленість спогадами сучасників серед потенційних читачів зросла на багато порядків, ніж це було, наприклад, у 70-х чи навіть 80-х роках, коли відчувалася заангажованість такої літератури. До найновіших книг спогадів, які можна використовувати в школі підчас вивчення біографій багатьох письменників XX століття, належать мемуари Володимира П'янова. Книжка «Визначні, відомі й «та інші» є досить інтригуючою. Спогади, есеї, нариси (а це майже 500 сторінок) охоплюють чи не півстоліття, час, коли література нуртувала й під процесом панівної ідеології з усіма наслідками, що з цього випливали. В.П'янов перебував у творчих і життєвих контактах з більшістю представників української літературної еліти, вихідців із народу, які стали його чільними представниками і речниками. Його добрими знайомими були В. Сосюра, П. Тичина, О. Гончар, А. Малишко, М. Рильський, І. Вигран, В. Мисик, М. Куліш. В. П'янов особисто знав наших корифеїв у моменти найвищого творчого злету, у часи депресії і тривоги, у хвилини святого осяяння і тоді, коли зверхники вимагали зречення. Все це описується на сторінках його книги, крізь сторінки якої автор виступає не в ролі судді — «дегустатора» творчості, а як творча особистість, якій пощастило бути на цих знакових поворотах епохи.

У спогадах Володимира П'янова не тільки літературне життя, а ціла епоха. Вона опукло постає через долі, творчість багатьох письменників, з якими випало близько спілкуватися, зокрема й працюючи в спілчанських установах, у «Вітчизні». Здається, читано-перечитано Тичину, а щось відкривається нове, щось таке, що ще не сказане ніким. Книжка якраз і розпочинається розлогим діалогом автора з Віктором Гаманом спогадами про Павла Тичину, якого Олесь Гончар називав поета яблуневоцвітним генієм. А дехто й досі бачить його слабкодухим, боязливим, мовляв, завше підлаштовувався під вимоги режиму. Та ось, як згадує В. П'янов, Павлові Григоровичу пропонують у ЦК написати статтю про розквіт української культури, а він, ударивши кулаком по столу, випалює: «Який розквіт!? Українські школи закривають ... Не буду писати ...» [11, с 51]. Або інший епізод: «І ось Павло Тичина і Олесь Гончар, між якими встановилася повна довіра, — біля Аскольдової могили ... — Скажіть, ви чули про Крути? То була справжня розправа. Більше шести тисяч бандитів Муравйова з ґвалтом і ревом кинулися на юних гімназистів і студентів, розтинали їх навпіл ...До того ж на боці Муравйова виступав і полк Червоного козацтва Віталія Приймакова. Ніби ж наші, своїх, одначе...» [11, с 28—29].

Що цікаво, й сам автор спогадів належав до тих, кого карали, а вони не каялися. За численні спроби підтримати опальних митців в 60-і роки Володимира П'янова «пішли» з «Кабінету по роботі з молодими авторами», згодом витурили з редакції серії «Романи і повісті» видавництва «Дніпро» й він жив з перекладів. Коли на початку сімдесятих років «зарубали» докторську дисертацію Степана Пінчука про «Слово о полку Ігоревім», а щоб іншим не кортіло братися за наукові теми, які дозволялося досліджувати лише росіянам, зняли з посади ректора Житомирського педінституту І. Осляка, де до того працював дисертант, добряче проробили опонентів — професорів М. Матвійчука, П. Охріменка, П. Яременка, дісталося навіть Михайлові Шалаті, який всього лише написав відгук на автореферат [15, с 223 — 224], саме В.П'янов надав йому можливість переховуватися у власній квартирі, а ризикував при цьому, звичайно, не менше С Пінчука [4, 243]. Коли ж, будучи директором Українського відділення Літературного фонду СРСР, допоміг грішми Миколі Лукашу, якого тоді вбивали повільною смертю, не дозволяючи друкувати жоден з його геніальних перекладів, вирішили звільнити з роботи з вбивчим як на ті часи формулюванням причини звільнення «матеріально допомагав дисидентам» [2, с 23], але тут же й засумнівалися в доцільності аж такої причини звільнення (мовляв, радіо «Свобода» як довідається!!!), від такого здогаду моментально пом'якли й заставили написати заяву за власним бажанням. Та найголовніше — у своїх спогадах про Павла Тичину, Олеся Гончара В. П'янов аж ніяк не переслідував мету «призозулитися до титана, як це роблять деякі мемуаристи»[10, с.10] й жодного разу з обраного шляху не схибив.

Використовуючи на уроках літератури у школі спогади, уривки щоденників, есе, нотаток письменників, вчитель отримує нагоду показати старшокласникам епоху очима її сучасників, залучити учнів до співпереживання певних подій, співпережиття людських доль. До того ж, мемуаристика — важливий компонент духовної культури суспільства і не випадково до неї з такою увагою ставляться вдумливі читачі, історики, літературознавці, фахівці з різних галузей знань.

Література

1. Бажан М. Замість вступу // Бажан М.Твори в чотирьох томах. — Т. 3. — К.: Дніпро. — С 5 — 9.

2. Гаман В. Його життєві броди // П'янов В. Визначні, відомі й «та інші». — К.: Український письменник, 2002. — С 3 — 23.

3. Гончар О. Про наше письменство: Літературно-критичні статті, виступи, етюди. — К.: Радянський письменник, 1972.— 255 с.

4. Гризун В. Про нього кажуть: «Це своя людина!»// П'янов В. Ламані-переламані і... щасливі: Спогади, есеї, нариси. — К.: Український письменник, 2005. — С.241 — 244.

5. ДімаровА. Прожити й розповісти // Березіль. — 1995. — №9—10. —С 23 —153.

6. ДімаровА. Прожити й розповісти // Березіль. — 1998. — №7 —8. —С 22—139.

7. Дрозд В. Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок. — К.: Український письменник, 1994. — 203 с

8. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. — 1997. — № 9. — С.12-87.

9. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. — 1997. — №10.— С.16-70.

10. Мушкетик Ю. Одухотвореність і відповідальність митця // П'янов В. Ламані-переламані і... щасливі: Спогади, есеї, нариси. — К.: Український письменник, 2005. — С. 5 — 12.

11. П'янов В. Визначні, відомі й «та інші». — К.: Ук-раїнський письменник, 2002. — 463 с

12. П'янов В. Ламані-переламані і... щасливі: Спогади, есеї, нариси. — К.: Український письменник, 2005. — 269 с

13. Семенчук І. Зачаровані красою: Розповіді про письменників. Книга для вчителя. — К.: Радянська школа, 1988. — 224 с.

14. Смолич Ю. Мої сучасники. — К.: Радянський письменник, 1978. — 376 с.

15. Шалата М. Камінець на щастя // П'янов В. Ламані-переламані і... щасливі: Спогади, есеї, нариси. — К.: Український письменник, 2005. — С 223 — 228.



загрузка...
загрузка...

...