загрузка...


Шкільний твір

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
«Він любив, він жив, горів, творив...» (життя і творчість М. Коцюбинського)

На жовтуватому папері метричної книги Преображенського собору, що на Вінниччині, записано: «Сентябрь, 5, 1864 г. родился Михаил. Родители: губерн-ский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания».
«Дитячий вік мій (до 7 літ), — згадував Коцюбинський, — пройшов у м. Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі».
Родина змушена була часто переїздити через неспокійний характер батька. Дрібний державний чиновник Михайло Матвійович не зносив утисків начальства і часто міняв роботу.
Вихованням дітей займалася мати. Від неї Михайло успадкував «тонку і глибоку душевну організацію та любов і розуміння природи». Від неньки Хими, простої селянки, почув українську пісню і казку. А ще любив ходити на ярмарки і слухати лірників.
Змалку Михайлик був млявим, хворобливим. Уся велика родина жаліла, пестила його, і коли в дванадцять років хлопчикові треба було вперше відірватися від сім'ї (він вступив до Шаргородської духовної семінарії), розлука з рідними боляче вразила Михайла.
У 1866 році була проведена реформа освіти. У школах скасували «вуходраніє», «волосодраніє», вистоювання у кутку коліньми на гречці, проте викладачі Шаргородської бурси знаходили інші, не менш дошкульні засоби покарання неслухів. Та й хлопчачі витівки дошкуляли. Бурсаки тікали до ставу, щоб половити раків або в'юнів, заскакували в чужі городи і крали овочі, голкою нанизували їх на шпагат і з таким намистом на шиї поверталися у школу.
Михайло не брав участі у пустощах, надавав перевагу книгам. Учитель російської мови помітив талант хлопчика, який найкраще писав твори, і якось сказав пророчі слова: «Будемо мати свого літератора. Це майбутній письменник».
Бурсаки мешкали на квартирах у жителів Шаргорода і за давньою бурсацькою традицією після занять збиралися разом в одній із хат і слухали перекази з давнини, казки, що їх розказувала баба Фурсинка. Михайлик сидів десь у куточку і зачаровано слухав ті розповіді.
Його головним захопленням були книги. Читання розширило світогляд, змусило замислитися над життям, тим більше, що дуже скоро хлопцеві довелося подорослішати: батько остаточно втратив роботу, осліпла мати, і Михайло взяв на себе турботи про велику сім'ю. Щоб утримувати батьків, двох сестер і двох братів, Михайло давав уроки панським дітям, а ночами просиджував над книжками. Він захоплювався російською і зарубіжною літературою, з особливою пристрастю читав твори українських письменників.
У 1884 році Коцюбинський пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», віддає його на суд Нейману — людині освіченій і з великими симпатіями до української літератури. Це була не перша спроба пера, раніше всім подобалося те, що писав Коцюбинський, але Нейман виніс суворий вирок оповіданню і порадив початківцю більше не писати, аби «не калічити святу нашу мову». Вражений своїм невдалим дебютом, Коцюбинський більше не наважується показувати комусь свої твори. Аж у 1890 році у Львові був надрукований його вірш «Наша хатка», а потім ще декілька творів дістали схвальну оцінку, що надало письменникові впевненості і наснаги. Особливу увагу громадськості привернули його дитячі оповідання — «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник». У молодого письменника виросли крила, коли він отримав листа від Панаса Мирного, в якому відомий митець писав: «Прочитав я її («Харитю») та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком...»
Після смерті батька родина повністю залежала від заробітків Михайла Михайловича. Треба було дбати про шматок хліба, якого літературна творчість не давала. Він багато писав, його твори друкувалися, але письменник отримував за свою працю копійки. Тому і доводилось йому вчителювати, працювати у філоксерній комісії в Бессарабії, у статистичному бюро на околицях Чернігова. І тільки вночі після роботи Коцюбинський міг сісти до столу, щоб написати бодай декілька рядочків із того, що вибудовувалося в його уяві.
Таке напружене життя, постійна відповідальність за сліпу матір, братів, сестер і власну сім'ю підточували сили Михайла Михайловича. Та незважаючи на слабке здоров'я, завантаженість роботою, Коцюбинський цікавиться громадським життям: листується із провідними письменниками, очолює товариство «Просвіта», читає лекції з українознавства, знайомиться із М. Горьким. Така діяльність письменника насторожує жандармське управління, яке пильно наглядало за Коцюбинським. Тим більше, що у багатьох творах він висвітлював наболілі питання життя суспільства.
Останній свій твір — новелу «На острові» Михайло Михайлович відправляв у видавництво із приміткою на рукописі: «Автор просить прислати коректуру на адресу: Київ, бульвар Шевченка, клініка професора Образцова». Йому було неповних 49 років, у голові роїлися плани написати третю частину повісті «Fata morgana», але прикутий смертельною хворобою, він уже не зводиться з ліжка.
12 квітня 1913 року Коцюбинський помер.
Під час похорону уряд намагався не допустити великого зібрання людей, промов і виступів. Та це не вдалося. Біля могили Михайла Михайловича зібралося понад дві тисячі його шанувальників. А в день прощання України з письменником вийшла збірка його творів, яка стала головним пам'ятником Коцюбинському.


загрузка...
загрузка...

...