загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Шкільний твір

«Не поет, хто забуває про страшні народні рани...» (за твором Лесі Українки «Давня казка»)

Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему «Давня казка». Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане.
У кінці XIX — на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва». В українських літераторів ідея «чистої краси» і відмови від зв'язків митця з суспільством пов'язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше — заглиблення у власне «я» чи зв'язок з іншими людьми, з суспільством. Поема «Давня казка» стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: «...постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів — без сумніву стан хворобливий...»
У «Давній казці» Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так:
 
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
 
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
 
Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям:
 
...Возвеличу,
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово...
 
Головний герой поеми «Давня казка» — поет. Він не красень, хоч і не поганий, «от собі — людина божа!» Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо «розходилась по світу стоголосою луною». Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.
Зав'язкою сюжету поеми є перша зустріч поета з лицарем Бертольдом, який виїхав на полювання. Конфлікту між ними ще нема, але перед читачем постають антиподи. Лицар — самовпевнений, пихатий, «лихий такий, крий Боже». Поет же скромний, сповнений гідності, готовий допомогти всім, хто в біді.
Сцена другої зустрічі поета з Бертольдом — зародження конфлікту між героями поеми. Поет вважає себе багатим, бо йому належить все навколо: діброва, поле, небо, синє море. Він вільний, адже його думи-чарівниці не бояться ніяких заборон і кордонів. Поет може створити все, що захоче, і на крилах думки полинути «в таємні світи надхмарні». Бертольд цього ніколи не зможе зрозуміти, адже його мрії приземлені і реальні. Та навіть він, послухавши пісню поета, вражено говорить:
 
Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!
 
Пісня, яку придумав поет для коханої Бертольда, заворожила її настільки, що горда дівчина згодилась вийти заміж за пихатого лицаря.
Весілля було гучне, «тільки нашого поета пан забувся запросити». Бертольд добре знає, кому він зобов'язаний своїм щастям, пам'ятає, що обіцяв поету золоті гори, але не може перебороти свій егоїзм і невдячність.
Ще раз силу поетового слова пізнав Бертольд тоді, коли перед його військом, яке довго і безуспішно стояло в облозі і вже було готове до бунту, вийшли «співці славутні», заспівали і піснею вселили волю до перемоги:
 
Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»
 
Так поетова пісня знову допомогла лицарю, вберегла його від смерті. Бертольд обіцяє щедро нагородити поета:
 
Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
 
Тільки б дав нам Бог щасливо
Повернутися додому, —
Срібла-золота насиплю
Я співцеві дорогому!
 
Як уже було раніше, пихатий Бертольд «забув» виконати свою обіцянку. Він отримав королівську винагороду, став графом і повним володарем земель, втішався життям. Звикнувши на війні до грабунку, Бертольд жорстоко поводився з людьми і на власних землях:
 
Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, —
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,
У ярмі стогнали люди
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.
 
Але на сторожі людських прав на життя стояв поет. Справжній митець не лише спостерігає за подіями, а й глибше за всіх відчуває усі проблеми. Ось тому поет почав складати пісні, в яких підносить ідеали волі і рівності.
Бертольд вже не може спинити вільних співів і намагається підкупити поета. Але це йому не вдається, і граф вирішує погрозами скорити вільний дух поета. У відповідь він чує:
 
Та й в темниці буду вільний, —
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
 
Погрози розправитися з поетом лише додали йому наснаги, а народ, окрилений його піснями, підняв повстання і вбив Бертольда. Але історія боротьби ще не закінчена:
 
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
 
Так поемою «Давня казка» Леся Українка визначила роль поета в суспільстві. Молода поетеса була впевнена, що справжній митець не повинен відгороджуватися від життя чи навіть показувати його таким, як воно є. Справжній поет мусить вести людей за собою, будити силу духу, кликати до бою за волю і людські права.
Слово в житті нашого суспільства має величезну силу. Правду сказав поет-емігрант XX століття Євген Маланюк: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її — поети».
Ці слова свідчать про те, що думки-мрії Лесі Українки справдилися і наші поети були і залишаються поводирями народу.


загрузка...
Яndex
 
загрузка...

...