загрузка...


Шкільний твір

МИКОЛА ВОРОНИЙ
«Слово, що живить надію й певну віру в ідеали» (за поемою М. Вороного «Євшан-зілля»)

Микола Вороний написав поему «Євшан-зілля» в останній рік XIX століття. Минуло понад сто років, а твір і досі залишається актуальним для українців.
Задум написати поему з'явився у Миколи Вороного відразу ж після того, як він прочитав у давньоруському літописі історію про полоненого сина половецького хана, який жив у розкошах і майже забув рідний край. Давнє оповідання вразило поета не стільки сюжетом, скільки філософськими роздумами літописця про любов до рідної землі, до народу. Поета до глибини душі зворушило те, що в цій історії немає розповідей про подвиги героїв, про славні походи князів, про їхні мудрі рішення, а натомість між рядками затаїлось якесь пророкування. Воно давало надію на те, що люди, які занедбали, відцуралися рідного краю, знайдуть у слові забуті ідеали.
Ханський син дитиною потрапив у полон до київського князя Володимира Мономаха. Вродливого половецького хлопчика поселили в палаці, оточили розкошами. Минав час, і хлопець почав забувати рідний край, а чужі звичаї, чужих йому людей став вважати своїми. Чи можна його за це засуджувати? Звичайно ж, ні. Він був зовсім малий, коли покинув рідний степ, розлучився із батьком і близькими людьми.
Хлопець забув половецькі пісні про вільне життя і молодецьку вдачу воїнів, колискову, що співала йому мати, батька, який так любив свого сина. Жодна струна не задзвеніла в душі молодого половця, коли він слухав гудця, якого послав хан. Мудрий батько передбачав, що може таке статись, а тому наказав співцеві наостанок дати синові понюхати просту траву, яка росте в степу і має сильний і водночас приємний, ніжний запах. І той запах євшан-зілля розбудив приспану пам'ять юнака, наповнив його душу тугою за вільним степом, за старим батьком, за рідним народом. Ніяка сила вже не змогла б втримати сина половецького хана в розкішних князівських покоях, ніщо не змогло б замінити йому кохану воленьку, рідні шатра, рідних людей. У пам'яті хлопця виник образ широкого, вільного, пишнобарвного, квітчастого степу, і юнак, не вагаючись, назавжди покинув чужу землю.
 
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати! —
 
такі слова ханського сина свідчать про любов до рідного краю, який не можна забувати.
Поема захоплює читача сюжетом. Події розвиваються динамічно, твір не переобтяжений нічим зайвим. Декількома рядками поет передає тугу батька, який боїться назавжди втратити коханого сина. Він говорить із гудцем, намагаючись нічим не виказати свого горя, але «кров'ю з його серця слово точиться по слову». Декілька порівнянь розкривають перед читачем картину подій: половецький співець прийшов у Київ опівночі крадькома, мов злодій; струни гудця-сіроми ревли-стогнали, «мов скажена хуртовина, мов страшні Перуна громи». Та раптом спів змінюється, і вже чується материнська колискова, журна пісня, що звучить, наче лагідна молитва.
Останні п'ять строф поеми наповнені особливим змістом. Поет проводить паралель між віддаленими епохами: часами Київської Русі і сучасністю. Він звертається до України із питаннями, які мають розбудити приспану пам'ять синів і дочок рідної землі. Можливо, вони ще не до кінця втратили любов до Батьківщини, ще не відцурались своєї неньки, ще ховають жаль до неї у своїх серцях. Треба лишень знайти того євшану-зілля, того привороту, що розбудить пам'ять і спрямує нас на правильний шлях. Таким зіллям мають стати рядочки творів поетів-патріотів, гудців народних, які нагадували б зневіреним, яких батьків вони діти, виводили б засліплених на дорогу до свого краю.


загрузка...
загрузка...

...