загрузка...


Шкільний твір

Василь Стус
«Народе мій! До тебе я ще верну» (за творами В. Стуса)

Є люди, що не вміють жити легко, безтурботно, тому що мають чутливу натуру та совість. Будь-яке зло, будь-яка несправедливість руйнують їх спокій, заперечують благополучне існування. Усе це перетворюється у справжню життєву драму, якщо така людина — митець, а обставини її життя зовсім несприятливі для творчості.
Життєве кредо Василя Стуса виключало компроміси з усім, що вважав для себе неприйнятним. Він писав: «...поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би біля землі...»
Творчість була часткою його натури, хоча митець назвав її справою, якою він у своєму житті міг би не займатися. Вона була його спробою зробити життя кращим, розбити застиглість тоталітарної держави. Іншого шляху, іншої долі для Стуса не було. Його поетична муза, чесна і безкомпромісна, мужніла у безперервному двобої з ідеологічним тиском на особистість.
Відірваний від Батьківщини, поет ніколи не забуває про її славне минуле, хоча жорстоке сьогодення змушує весь час порівнювати нинішній стан з минулим. Прагнення до волі не має виходу у тоталітарній державі. Можна опуститися, а можна надіятися і боротися удвох зі своєю музою за краще майбутнє. Але в той час, навіть при творчій зухвалості Стуса, не можна було сподіватися на її вільний політ:
 
Звіром вити, горілку пити —
і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите
вірнопідданого лице,
і не рюмсати на поріддя,
коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя
кілька сот божевільних літ...
 
Він саркастично зауважує: «Отак живу, як мавпа серед мавп...» У «винагороду» за поетичний бунт його перша збірка «Зимові дерева» так і не була надрукована.
Життєві труднощі не ламають, а гартують цю цільну натуру, цей незалежний дух. У 1972 його арештовують і засуджують на 5 років таборів. Незабаром після повернення з колимського заслання— новий арешт і засудження на 15 років. Але жоден з віршованих рядків, написаних у цей час, не містить каяття чи нарікання. Більше того, з неволі у листі до матері поет пише: «Не оплакуй моїх фотокарток, мамо... це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі».
Людина чистої та чутливої натури, Василь Стус виявляє себе у поезії як справжній стоїк, готовий мужньо нести хрест свого гіркого талану. Де б він не був, усюди відчував живий зв'язок зі своїм краєм. «Сто років, як сконала Січ», «Ярій, душе. Ярій, а не ридай» — у цих та інших емоційних звертаннях до України звучить справжній біль за уярмлену землю і понівечену народну душу:
 
Народе мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах...
 
У поезії Василя Стуса звучить ще шевченківський мотив, який часто зустрічається в українській літературі. Він влучно поданий пристрасним вигуком про Україну: «Я не люблю її з великої любові!» Для Стуса прояв найвищої любові до українця — ненавидіти в ньому раба. Поет не допускає існування раба в собі: «Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони».
Поетовій Музі судилося довго дивитися на світ через тюремні ґрати. Образ світу, поділеного на квадрати, частий і багатогранний у віршах Стуса. Все, що поділено, приписано, обезживлено, незмінно викликає в нього протест. Поезія спротиву і болю — так можна охарактеризувати творчість Василя Стуса. Величезна брила страждання виростає з його рядків: «Біда так тяжко пише мною. Так тяжко мною пише біль».
Розлука з рідним краєм, туга за матір'ю, дружиною, сином, підірване здоров'я, тяжкі роздуми над добром і злом світу — цього забагато для однієї людини. Недаремно поет вигукує з болем у вірші: «Я не крицевий!» («Скучив за степом...»). І водночас перо його вперто виводить:
 
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — отож терпи, терпи.
Ніхто тебе в недолі не врятує,
ніхто й не зіб'є з власної тропи.
 
 Він вірив, що буде потрібним рідному народу, не дивлячись на відлученість від читача й України. Навіть на межі життя і смерті обличчя його поетичної Музи не спотворене страхом чи розпачем, а відкрите назустріч обраній долі. Бо він із тих, хто навіть смертю продовжує справу свого життя.


загрузка...
загрузка...

...