загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Шкільний твір

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Образ Катерини в однойменній поемі Т. Шевченка

«Коли тобі нема що сказати — мовчи, коли є — кажи і не бреши». Цей відомий вислів Ромена Ролана якнайкраще визначає основний критерій письменницької творчості. І він цілком застосовний до Шевченкового поетичного мистецтва, яке завжди говорило про справді важливе для нього і його народу — і говорило правду. Окрім того, що Шевченко був, як то кажуть, поетом Божою милістю, він був ще й людиною великого серця. І те палке серце вболівало не за якусь абстрактну Україну-неньку, скоріш декларативну, як відчуту, а за цілком конкретних, живих людей, між яких зростав, яких знав, яких любив. Особливо співчутливо Тарас переживав жіночі долі. Чи то раннє сирітство було однією з причин, чи збережена з дитинства любов до сестер... А може, спогад про перше несміливе кохання— Оксану... «Помандрувала моя Оксаночка в похід за москалями. Та й пропала...» Хтозна. Та, мабуть, все це, разом із простою людяністю, повагою і схилянням перед Жінкою, зробило Шевченкову Музу такою уважною до долі жіночої, а надто материнської.
Поема «Катерина» — один із хрестоматійних творів на цю тему. Його назва промовисто вказує на те, що саме образ Катрі концентрує довкола себе авторську розповідь. Яка вона, Катерина? Жінка, здатна на велике, безоглядне, пристрасне кохання, ошукана у своєму почутті й покарана за нецноту. Збезчещена дівчина, кинута на осуд і глум оточуючим, — типовий образ у класичній українській літературі (та й чи тільки в українській!). Образ Катерини справді типовий. Поетові-романтикові йшлося про те, щоб підкреслити «чорні брови» (символ краси), гаряче серце, шал емоцій і відчуттів (символ романтичної, свавільної натури), вірність слову (символ приреченості). Оце і все, що ми знаємо. Але цього досить, щоб збагнути авторську ідею образу. А вона не така вже й проста. Зайшлий «москалик» — людина з іншого світу, небуденний, особливий, так не схожий на сільських парубків поводженням. Катерина закохалася і повірила у слова, на якій той не скупився і яким насправді не надавав значення. Як то кажуть, «кожен судить про іншого в міру власної розбещеності». Дівчина просто не могла припустити, що слова любові можна говорити «на вітер», особливо якщо бачиш, що на доказ взаємності тобі пропонують рівноцінне загибелі — змарновану дівочу честь.
Але історія Катерини — не просто історія зневаженого й осміяного кохання. Адже недаремно звучить авторська засторога: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...». Катрин обранець — чужак, мародер. Розважився, попив, поїв, покохався — і в полк, справно нести службу. Сільського парубка ще би громада чи батьки схаменули «саночки возити» (хоч невідомо, як поставилась би до цього Катерина). А цей — шукай вітру в полі!
Але не хотіла цього знати закохана жінка. Почувши під серцем дитину, навіть не забажала її позбутися. Покритки зреклася родина, її зневажило село, а вона вирушила в дорогу до коханого, бо все шукала йому виправдань: не знає, не може прийти, зранено, вбито... Довгий шлях на чужину, злидні, насміхання, — все терпіла і йшла. Бо — до нього. З його дитям на руках. Він заступить і всім доведе, що їхнє почуття — справжнє, а така любов виправдовує гріх.
Дісталась до Московщини. Аж ось — загін драгунів. «Попереду старший їде...» Уявляю собі цю сцену доволі яскраво — от де реалізм. Поза простором і часом. До нього, до Івана, успішного та «командистого», кидається якась старчиха з дитям і привселюдно (перед підлеглими!) накидає йому в батьківство своє мале жебраченя... Глум!... Та й скільки їх, тих Катерин з байстрятами!... Хіба ж можна так всерйоз сприймати клятви під солов'ями?..
Коли вмирає надія — гине Катерина. Більше ніхто в цілому світі не оборонить жінки та її дитини перед знущаннями. Один гріх поповнюють два, ще тяжчі: Катерина накладає на себе руки і покидає дитя напризволяще. Сироті шлях — зі сліпим кобзарем, таким же у світі сиротою. Катерина своєму малому Івасеві «дала... бровенята, та не дала долі».
Парадоксальним здається ставлення поета до своєї героїні. Покинутий син викликає глибокий жаль у читача, принаймні, у мене. Заради нього вона мусила жити, хоч би й тяжко працюючи, хоч би й осуджувана. Але глибоке авторське співчуття до Катерини, що втопила свій біль під кригою, кличе в союзники: що я знаю про той час? Може, вона справді не могла більше боротися? Може, небагато хто зміг би витримати на її місці?..


загрузка...
Яndex
 
загрузка...

загрузка...