загрузка...

Шкільний твір

ІВАН ФРАНКО

Співзвучність поезії І. Франка з народнопісенною творчістю

Постать Івана Франка в історії української літератури — це постать велетня духу, речника народних дум і прагнень. Живий неперервний зв'язок з народними коренями надав його творчості ту художню правдивість, що наснажує справжню, серцем писану поезію.
Поетична спадщина Івана Франка співзвучна з народнопісенною творчістю. Він відчував і вдало використовував у своїх віршах пісенну образність, опрацьовував жанрове розмаїття фольклорного скарбу, чудову ритмомелодику українських пісень.
У циклі «Веснянки» ми знаходимо органічні для народного світобачення образи та мотиви. Прокидається природа, на весняне поле виходить орач, спрагла земля чекає на добрий засів:
 
Доля грядки капле,
Красу садить, розум сіє.
(«Ой що в полі за димове?..»)
 
Поетична уява Франка гармонійно поєднує власні художні знахідки з традиційною образною системою, втіленою в народних піснях («місяць-князь», «ясне личенько», «дівчина-пахучая квітка», «дівчина-зірничка», «сльози-роси», «рум'янеє личко»). Нерідко знаходимо у Франковій поезії своєрідно опрацьовані і наповнені новим змістом народні паралелізми:
 
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люди!
(«Розвивайся ти, високий дубе...», із циклу «Україна»).
 
Характерні для його творчості і народнопісенні протиставлення. Наприклад, у вірші «Жіноче серце! Чи ти лід студений...» із циклу «Сонети» поет запитує, чим є загадкове жіноче серце — льодом студеним чи цвітом весни?
Але найяскравіше простежується зв'язок з народними піснями в ліричній драмі Франка «Зів'яле листя». Цілі строфи дихають цим пісенним чаром:
 
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
Ачень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
(«Безмежнеє поле в сніжному завою...»)
 
Поетичне багатство фольклорних традицій нашого народу найповніше втілилося у «Другому жмутку» «Зів'ялого листя». Тут натрапляємо на дивовижно майстерні фольклорні стилізації: «Зелений явір, зелений явір...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубочку кучерявий...», «Ой жалю мій, жалю...». Про органічну спорідненість цих віршів з пісенною народною творчістю переконливо свідчить те, що деякі з них справді стали народними піснями.
А про пісню «Як почуєш вночі край свойого вікна», складену на вірш Франка, мало хто знає як про твір літературного походження, настільки близька вона до народного духу. Свідченням цього є існування великої кількості варіантів текстів та музики, основою для яких став вірш І. Франка. Безпосередність переживань, яскрава образність та на диво гармонійна ритмомелодика — найперша запорука успіху цієї поезії в народному сприйманні:
 
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко
(«Як почуєш колись...»)
 
Поетична творчість Івана Франка позначена тією майстерністю, яку формує тонке відчуття рідного слова та засвоєння багатовікового народнопісенного досвіду, який є тим безцінним скарбом, що його Франко шанував понад усе:
 
Криниця та з живою, чистою водою —
То творчий дух народу, а хоч в сум повитий,
Співа до серця серцем, мовою живою.
Як початок криниці нам на все закритий,
Так пісня та з джерел таємних ллєсь сльозою,
Щоб серце наше чистим жаром запалити!
(«Народна пісня», із циклу «Сонети»)
 
II
 
«Пісня і праця — великі дві сили»
/. Франко
 
У народі кажуть: добрий початок — половина справи. Наочним потвердженням цієї істини можуть служити «початки» творчості багатьох письменників-класиків, їхні «першовірші» (за назвою однойменної антології), де нерідко задававсь камертон на усе подальше життя. Творчий шлях Івана Франка починався сонетом «Народна пісня»:
 
Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,
Співа до серця серцем і словами.
 
Франко одразу ж не лише відчув, але й почув пісенне звучання духу свого народу. У дитинстві йому часто співала мати, а вже гімназистом ходив українськими селами, визбируючи в нотатник фольклорні перлини (найповніше їх зібрання вийшло друком у вигляді книги «Народні пісні у записах Івана Франка»). Вивчав ті перлини розумом, полишивши нам глибокі дослідження: «Студії над українськими народними піснями», «Жіноча недоля в руських піснях народних» та ін.; а головне — прилучався до них серцем, виводячи з їхнього духу власну поезію і вважаючи цей дух «божеським». Декларації з «юних днів, днів весни» реалізувались у художній практиці майстра упродовж всього творчого шляху.
Достатньо кількох шедеврів: «Не забудь, не забудь...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червоно калино, чого в лузі гнешся?» — аби навіч переконатися в органічній співзвучності поезії І. Франка з народними піснями. Адже всі ці твори одразу ж самі стали ними. Покладені на музику композиторами М. Лисенком, А. Кос-Анатольським, Б. Яновським, вони виконуються не лише з концертної сцени, але й живуть у народі, побутують у час буднів, промовляють до серця у пору свят. їхня ритмомелодика дуже легко виспівується, а простота і влучність художніх засобів дуже часто вводить в оману виконавців, котрі не надто сумлінно вивчали у школі рідне письменство. Людям здається, що у цих пісень «немає автора», що вони — із тієї ж безіменної скарбниці народної творчості, що й інші їх улюблені твори. Ось — найвища відзнака!
Можна довго милуватися епітетами й порівняннями, почерпнутими з фольклорного джерела й водночас вистражданими особисто («з горіха зерня», «колюче терня», «устонька — тиха молитва», «грому з блакиту»), але ще цікавішим, аніж формальний, видається аспект змістовий.
Загальновідома пісня «Час рікою пливе» починається з вірша Б. Лепкого. Зустріч двох людей, що колись кохали одне одного, «за Лепким», уривається на тихім зітханні. Чоловік і жінка розходяться, погодившись зі своєю розлукою. Та народові цього, виявляється, замало! У варіанті пісні, що виконується на весіллях, після Лепкого вступає Франко («Як почуєш вночі біля свого вікна...»). Закохані в нього «так просто» не розійдуться. Драматизм, небувала напруга внутрішнього зворушення — ці риси виявляються такими ж необхідними для повнокровного звучання народної пісні, як і ностальгія, ніжність, тонкий ліризм...
Але й цим не вичерпується глибина «співпраці» І. Франка з духом народної творчості. Він умів не лише писати поезію, але й писати «з поезії». Шедевр Франкової драматургії— «Украдене щастя»— вивівся зі співанки-хроніки «Пісня про шандаря». Ціла п'єса — з одної пісні!
Народними ставали також громадські вірші Франка: «Не пора...» — гімн духу нації, «Розвивайся, ти високий дубе...», «Вічний революціонер». Вони виконувались тоді, коли народ усвідомлював себе Народом!
Франкова поезія не просто співзвучна з народною піснею. Вона сама є народною піснею. Адже її творець — «син народа, що вгору йде», «вигоду-ваний твердим мужицьким хлібом» геній, що возніс до світових вершин дух свого народу, що виховував його Народом. І виховує далі...


загрузка...
загрузка...

...