загрузка...


Шкільний твір

УЛАС САМЧУК
Зображення війни і революції у романі У. Самчука «Волинь»

Улас Самчук написав десять романів, у яких відобразив трагічні події української історії першої половини XX століття. Найвище досягнення письменника — трилогія «Волинь». У частині «Війна і революція» Самчук розповідає про трагедію українського села, через яке проходять ворогуючі війська.
У центрі подій — родина заможного селянина Матвія. Усе життя Матвій працював на землі. Він побудував свій хутір, розумно і виважено вів господарство. Але ось настали важкі часи: війна, розруха, наступ більшовиків.
У село прийшли козаки. Вони облетіли всю Україну, пережили безліч шалених атак, втрачали друзів, але готуються до нового бою. Їм нікуди відступати: попереду більшовики, а позаду Луцьк, а за Луцьком поляки. Уже чуються гарматні постріли, і козаки мають останню ніч для перепочинку.
Матвій на хуторі став на чолі Стародубського полку, який був створений ще 1654 року і становив частину військ Богдана Хмельницького. 1781 року він був ліквідований царським указом, а 1917 року був створений знову.
Козаки зайняли під нічліг хутірську клуню, набилися в хату, але Матвій радо зустрічає несподіваних гостей, частує усім, що має, адже знає, що козаки захищають Україну від знищення. Господар передбачає, що козаки зазнають поразки, адже українці не тримаються один одного. «Наш народ — один в ліс, а другий — в поле», — тяжко зітхає Матвій. Але він не звинувачує народ, який так довго гнувся під царем, що не скоро випростається. Царі руйнували орлині гнізда і настановляли совині. А цей нічний птах не знає дня, не бачить сонця. Та Матвій вірить, що настане час, і українці встануть як один, і синів своїх оддадуть на боротьбу за праве діло; люди згадають своє справжнє ім'я і розпізнають вовка навіть в овечій шкурі.
Наступного дня козаки купили в Матвія картоплі, вівса коням і полк пішов, далі. За козаками прийшли артилеристи. Ці теж нічого не брали дарма, за все платили грошима. Разом з ними у батьківську хату повернувся і старший син Василь, який уже багато років мотався по фронтах. Матвій бідкався, що довелося продати військовим овес, який залишали для своїх коней, але Василь попередив, що коли прийдуть більшовики, то заберуть усе задарма.
І ось, мов буревій, налетіли на село більшовики. «Коні їх загнані... Одяги різні... Зброя також різна... Вигляд їх — вигляд диких... Мова їх рішуча, коротка — наказ і лайка. Перечити їм небезпечно».
Володькові, молодшому синові Матвія, пригадалися оповідання про татар, Пугачова, Стєньку Разіна. Хлопцеві здалося, що більшовики — це душі з минулого, «мешканці безмежних степів злетілися в орду і під зручним керуванням ханів пруть на захід».
У селі з'явились ті, що «з первих дней революції под красним знамєнєм кров пролівають». Тепер їм море по коліна, вони і попову дочку в танок поведуть. Це ті, що були нічим, а стали всім. їхнє гасло: «Твайо — майо, а майо нє твайо». Йдуть жнива, а в селі крик, музика, нескінченні мітинги, на яких виголошуються обіцянки заможного, вільного життя, всенародного щастя.
Чим захиститися від цього наглого шквалу таким неокріплим селянським душам, як у молодого Володька? Як їм знайти справжню, тверду, мов камінь, віру, як пізнати істину?
І Володько тікає із села туди, де завжди було його царство. Серед лугів, біля річки хлопець шукає відповіді на свої питання.
Він згадав діда Юхима, який усе може пояснити. Старий звільнить вуха юнака від липких слів, що принесені з далекої чужини, розкриє його затулені плакатом крику і ненависті очі, навчить хлопця закрити душу, щоб не впустити бацили розкладу.
Дід Юхим радо зустрів молодшого сина Матвія. У задушевній бесіді старий говорить про те, що українці вміють гречку сіяти, бджолу плекати, а не вміють рідну землю боронити. „За землю нашу треба вміти не тільки піт, а й кров лити..."
Битись треба». Не можна думати: «Моя хата скраю». Дід передрікає, що чужі зайди згинуть, як свого часу згинули татари. «Земля наша не на те, щоби по ній вічно орди ґрасували». Сто літ царство чужих, голод, нужда, мор буде. Але український народ за цей час змужніє, покаже свою силу і знищить ворогів.
А вдома старий Матвій покинув хату, пішов жити в поле. Він не хоче дивитися, як нові «хазяї життя» руйнують його господарство, рвуть, топчуть, ґрасують по садку і городу. Він збирав по клаптику землю, все життя тяжко працював, а зараз нова влада звинувачує його в тому, що він чужим добром наживався, кров батрацьку пив. Але Матвій вірить, що в Україні багато розумних і чесних людей. Скільки б не були при владі злодюги і брехуни — кінець їм настане.
Дуже довго наш народ гнувся під владою царя та панів, не чинив опору всіляким зайдам, але настав час — і Україна стала вільною, незалежно державою. Тепер нам треба викорінити з себе рабську психологію, позбутися думки: «Моя хата скраю...» Ми мусимо зрозуміти, що доля батьківщини залежить від нас самих, а тому треба жити так, щоб не соромно було дивитись в очі нащадкам.


загрузка...
загрузка...

...