загрузка...

Шкільний твір

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки «Бояриня»

Драма «Бояриня», донедавна мало знайома українському читачеві, посідає у творчій спадщині Лесі Українки виняткове місце. Передусім тому, що всі інші її драматичні твори, окрім «Лісової пісні», побудовані на екзотичному матеріалі, і тлом для них слугують події з життя інших народів у минулі часи.
Драма «Бояриня» побудована на матеріалі української історії. У творі йдеться про добу Руїни та гетьманування Дорошенка. Зовсім не випадково Леся Українка обрала трагічний для української історії період. Виходячи з особливостей своєї творчої натури, вона змальовувала в художніх творах не спокійне життя, а часи суспільних катаклізмів та нерівноваги. Її герої зображені правдиво та напружено, тому що тяжкі обставини висвітлюють людську натуру з особливою рельєфністю.
Леся Українка змалювала добу Руїни, можливо, й тому, що в часи, коли творилася п'єса, українська національна ідея належала до найкрамольніших. Гідний поваги вчинок письменниці, яка в часи заборони на історичну правду звернулася до болючої теми взаємин Російської імперії та України.
В історичний період, описаний у творі, ситуація в Україні нагадувала руїну — у руїнах перебувала національна самосвідомість українців. Доживало останніх днів гетьманство. Панування Москви поширювалось і міцніло в Україні з дивовижною швидкістю і нахабством. Російське самодержавство прагнуло до централізованої влади, що мала підпорядкувати собі національні окраїни, і не в останню чергу «Малоросію». З розореної України тяглися на царську службу козацькі старшини з сім'ями, шукаючи кращої долі для себе і своїх синів. У Московщині вони отримували можливість застосувати свої сили та розум, а цар охоче приймав послуги чужинців. Козакам пропонували гроші та кар'єру, і охочі знаходилися. У п'єсі «Бояриня» така доля спіткала Степана та його батька.
Головна героїня твору, Оксана, закохалась у молодого боярина Степана під час візиту до батьківського маєтку гетьмана, у почті якого він був. За нього дівчина згодом виходить заміж. Щасливий Степан забирає молоду дружину в Московщину, де перебуває на службі в царя.
Чужа сторона починає гнітити Оксану— її, «хохлушку», зневажають тамтешні люди. Вона в усьому бачить відмінність від побуту та звичаїв свого рідного краю — і ця відмінність не на користь Московщини. В Україні де не ступи — там почуєш пісню, а тут — хіба що серед п'яної маячні. Українські дівчата та жінки — чепурні та жартівливі, спритні до всього, відважні: чи слово сміливе сказати, чи круто обійтися з тим, хто цього заслуговує. Тут же «якась неволя бусурменська»: не смій ні очей підняти, ні розмову підтримати, ні за ворота двору ногою ступити. Тільки й того «права», що чоловікам до «горниці» частування внести.
Оксана, дочка шляхетного козацького роду, не обділена ні розумом, ні | вродою, ані волею, не могла і не хотіла приймати таке життя. Та навіть не це гнітило молоду жінку найбільше: вона бачила, як принижують та зневажають тут її краян, як на царську потіху витанцьовують гопака на всіляких учтах нащадки славного колись козацького воїнства, і чоловік її, Степан, серед них. Він серед блазнів «холопом Стьопкою себе взиває, та руки цілує, як невільник».
Оксана, живучи далеко від рідного краю, тяжко переживає поразку Дорошенка: «Зломилася воля, Україна лягла Москві під ноги». Вона раптом зрозуміла, що, впустивши до серця кохання і піддавшись його чарам, ставши дружиною царського слуги, переступила певну межу. Оксана дорікає чоловікові: «Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні». Проте Степан переконує дружину, що батьківщині можна прислужитись і в Москві, заступаючись за Україну перед царем.
Думка про поневолення рідного краю не дає Оксані спокою. Вона сприймає своє безталання через призму загальнонародного нещастя. А Степан, бачачи страждання дружини та слухаючи її запальну сміливу мову, лякається і нагадує дружині про «дибу» за крамолу. Оксана вигукує в розпачі: «Скрізь горе, скрізь, куди не обернися... скрізь палі, канчуки».
Образ вродливої Оксани, яка марніє в неволі, перегукується з образом занапащеної України, сплюндрованої не тільки ворогами, а й «московськими посіпаками». Останній славний гетьман— і той, попри всю палкість вдачі, незважаючи на свою безмежну любов до України, не зміг відвоювати її незалежність. І їдуть на службу до Москви за соболями та кармазинами, за 1 кар'єрою та привілеями нащадки славного козацького роду. У цьому — найбільша трагедія рідного краю. Колись квітуча Україна «гине, в'яне», бо «се правда, не ростуть квітки в темниці».
 
II
 
Безсмертний той, хто присвятив своє життя служінню народові, бо палає у його серці іскра незгасного Прометеєвого вогню. Іскра одержимості, іскра непокори, іскра самозречення. Мужність, велика сила духу були даровані тій, що ввійшла в літературу зі словами «воля», «Україна». На весь світ гордо проголосила: «Я — Українка», хоч ще дитиною усвідомила: «Ні долі, ні волі у мене нема». Та не примирилась, а все життя вперто шукала на скрижалях 1 трагічної історії свого народу оту загублену волю, бо соромилася, «що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно».
Леся Українка! Це їй вистачило мужності заявити: «Неволя ще мерзенніша, якщо вона добровільна». Ця думка непокоїла її все життя. І, напевно, саме вона й викликала появу драматичної поеми «Бояриня», згусток душевного болю поетеси, спричинений трагедією рідного краю. Невгамовна Леся прагнула достукатися до серця кожного українця, щоб розбудити приспане почуття національної гідності.
Події драми повертають нас до тих сторінок історії України, що були названі добою Руїни. На Переяславській раді Богдан Хмельницький підписав угоду з Росією, присягнувши на вірність московському царю, поклавши початок поневоленню українських земель. Козацька старшина, доводячи вірність присязі, пішла на службу до своїх поневолювачів. Скинув колись козацький жупан і батько Степана (героя драми), одягши боярське вбрання. А тепер і син намагається довести свою вірність великоруській державі.
Степан уже давно покинув рідну землю. За чоловіком їде у Москву й Оксана, вірячи, що поряд із коханим і чужина їй буде милою. Весела, моторна, вона і справді почуває себе щасливою, та з часом усвідомлює, що опинилась у неволі, як пташина у клітці. Чужі звичаї, чужі обряди, яких мусить дотримуватися, постійні приниження боляче вражають її. Вона не може зрозуміти, чому мусить цілувати старого боярина, якого запросив у дім чоловік, чому жінка у Московщині не має права сидіти поруч із гостем за столом, а змушена, як наймичка, ховатися в інших кімнатах, чому вона не може носити українське вбрання, чому сестрі Степана не годиться зустрітися зі своїм нареченим. І ті безконечні «чому», «не можна», «не заведено» приводять її до висновку: «Та се ж якась неволя бусурменська».
Оксана щиро кохає чоловіка, тому так боляче їй бачити, як він плазує перед боярами і царем, боячись втратити своє становище.
Справжня дочка свого народу, залюблена в рідний край, вона вірила, що разом з чоловіком дбатиме про Україну і тут, випрошуючи для людей полегшення і вимагаючи кари для бояр-кривдників. Та врешті зрозуміла, що чоловік її плазує перед царем, «як пахоля», виконуючи будь-які його забаганки, навіть принизливі.
Постійний страх не дозволяє Степанові приймати у домі земляків з України, він забороняє дружині посилати гостинці батькам, щоб не викликати гніву своїх панів.
Із розпачем Оксана вигукує:
 
...Чи довго нам ще мучитися так?
 Невже й загинемо
у сій неволі?
 
Та ні, це не «полонянка» Оксана запитує, це волає сама «невільниця — Україна», принижена, зневажена.
Де ж ви, мужні і відважні козаки, чом не піднімете мечів, що випали з рук ваших старих батьків, і не порятуєте свою землю?
І кинув клич Дорошенко: «До зброї!» Та мало хто почув його, бо поглухли оті Степани по московських землях, танцюючи під дзвін червінців із царської казни, втратили честь, гідність, людську подобу.
І страждає Оксана на чужині, подумки надсилає вісточку до рідних:
 
... сонечко! Ідеш на захід ...
Ти бачиш Україну — привітай!
 
Пізно вертатись у рідну землю. Сором палить її душу, бо коли батьківська земля впивалась кров'ю борців за волю, вона залишалась зі своїми ворогами, спостерігаючи, як руки її чоловіка вкривались «іржею» бездіяльності. Тому й обурюють її слова Степана про те, що спокій вже в Україні, «утихомирилось»:
 
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по твоєму — ота руїна?
 
Руїною стала й душа Оксани. «Тугою за Батьківщиною» зветься її хвороба. А хіба є ліки від неї? Ні, тому й гине жінка.
Горе Степана — це трагедія нашого народу, що втратив гідність, покірно прийняв рабство. Шкода, що пізно зрозумів своє нещастя:
 
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати ...
 
Трагедії, нещастя... Скільки їх випало на долю рідного краю! Чи вже кінець стражданням? Прекрасний урок подала нам поетеса своєю драмою. То чи будемо і ми такими Степанами, що добровільно підставляють шиї під ярмо? Чи жадатимемо волі, як океани? «Волі не просять — за неї борються», — вчить нас Леся Українка.


загрузка...
загрузка...

...