загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования

Шкільний твір

ІВАН ФРАНКО

Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка «Зів'яле листя»

Поезію Івана Франка традиційно асоціюють з поезією боротьби. Боротьба справді була його життєвим кредо. Але якою б сильною не була людина, вона має право на слабкість. Відвертим та вразливим постає поет у своїй інтимній поезії, неповторним зразком якої є лірична драма «Зів'яле листя», що складається з трьох циклів поезій.
У віршованих рядках драми з дивовижною пристрасністю відкривається трагедія закоханого серця. Перед нами — ліричний герой зі складним внутрішнім світом, зі своєю цікавою життєвою історією і цілим океаном думок, переживань, мрій...
«Розвійтеся вітром, листочки зів'ялі...» З тих зів'ялих листочків, одиноких свідків колись палаючого, напоєного життєвим соком почуття, маємо три несених вітром жмутки, кожен з яких має свій чар, свої барви, свою мелодію.
«Перший жмуток» розкриває трагедію нерозділеного кохання («Не боюсь я ні бога, ні біса...», «Так, ти одна моя правдивая любов...»), його беззахисність та вразливість («За що, красавице, я так тебе люблю...», «Не надійся нічого»). Ліричний герой не хоче приймати однозначної відмови. Він то винуватить у всьому обставини й умовності («Раз зійшлися ми случайно...»), то прагне здаватися збайдужілим («Я не надіюсь нічого»), то переконує кохану не нехтувати ним і скласти справжню ціну його великому почуттю, щоб потім не пошкодувати за навіки втраченим («Не минай з погордою», «Я не кляв тебе, о зоре», «Ти плачеш»):
 
Я боюсь за тебе дуже,
Бо любов — то мстивий бог:
Як одно її зневажить,
Любить мститься на обох.
(«Я не кляв тебе, о зоре...»)
 
То раптом герой з розпачу намагається спаплюжити, очорнити у власній уяві образ коханої («Я нелюд!..»). І врешті робить спробу поставитись до своїх невдач по-філософськи, прийнявши їх як свого роду благо:
 
Я не жалуюсь на тебе, доле:
Добре ти вела мене, мов мати.
Тож де хліб родити має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати...
(«Я не жалуюсь на тебе, доле...»)
 
Союзник-день заповнює голову героя думками про працю, примиряючи з тим, що не судилося. Зрадниця-ніч приводить із собою химери, що знов і знов роз'ятрюють пам'ять та не дають забути про зневажене .кохання («Привид»). Із цього моменту в ліричній драмі все частіше звучать зловісні мотиви.
«Другий жмуток» відкриває віршована легенда про несподівану пригоду, що сталася над Сяном. По льоду промчала, як вихор, четвірка баских коней, запряжених у розкішну карету. Вона розкроїла льодяний панцир і була поглинута холодними водами ріки. Усе сталося так блискавично, що приголомшені люди не могли з певністю сказати: було це насправді чи примарилося. Так і любов, каже поет, нагадувала би надсянську легенду, якби не озивалася в серці роками глухого болю.
«Другий жмуток» написаний у народнопісенній манері, і більшість його віршів стали дотепер піснями («Зелений явір...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калино, чого в лузі гнешся?..», «Ой ти, дубочку кучерявий...»). Поет намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням. Проте спрагла любові душа, виспівавши себе у піснях, ненадовго отримала полегкість. Вона знову б'ється в пошуках порятунку для себе. Герой стверджує, що любить уже не свою обраницю, а швидше мрії про неї («Я не тебе люблю, о ні...»). І тільки диво може врятувати його («Якби я знав чари...»). Але дива не стається — і з'являються думки про самогубство:
 
Нехай ти тінь, мана, дім з карт
І мрія молодеча,
Без тебе жить — безглуздий жарт,
І світ весь — порожнеча.
(«Що щастя? Се ж ілюзія...»)
 
У «Третьому жмутку» думка про самогубство все частіше і частіше б'ється кров'ю у скронях героя («Не можу жить, не можу згинуть...», «Я хотів життю кінець зробить», «Самовбійство — се трусість»). Він мимоволі робить підсумок життю («Тричі мені являлася любов...», «Матінко моя ріднесенька...») і так само мимоволі замислюється над проблемою віри. Герой готовий звернутися до будь-яких сил і навіть віддати душу Мефістофелю в обмін на любов коханої. Так він невідворотно наближається до свого кінця:
 
Отсей маленький інструмент
Холодний та блискучий...
Один кивок... один момент...
І крові ключ кипучий...
Легенький крик... безсильний шепт,
А там — поклін покірний, —
Отеє весь лік, отеє рецепт
На весь мій біль безмірний...
(«Отсей маленький інструмент...)


загрузка...
Яndex
 
загрузка...

загрузка...